Усе почалося рано вранці. Я не повірив, що почалась війна. А потім - вибух, і все стало зрозуміло. Це не чутки. Це не залякування. Це війна. Дуже швидко почалися перебої зі зв'язком, потім зникло світло. Магазини спорожніли буквально за день. Люди скуповували все. На вулицях стало небезпечно. Я жив в страху. Не знав, що робити. Щодня слухав, де вибухнуло, де потрапили, хто загинув. Я ховався в підвалі, спав на підлозі. Харчувався чим доведеться. Я боявся виходити на вулицю. Одного разу бачив, як снаряд влучив у сусідній будинок - просто в багатоповерхівку. Це не передати словами. Я тоді вирішив, що пора їхати.

Волонтери везли мене розбитими дорогами, під звуки вибухів. З собою я нічого не взяв. Не встиг навіть піднятись у квартиру, аби взяти телефон. 

Зараз я живу на Кіровоградщині, але подумки - вдома. Я все ще сподіваюся, що зможу туди повернутися, хоча мій будинок розбитий.