Яремко Анна, 9 клас, Угринівський ліцей Угринівської сільської ради Івано-Франківської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Садула Ірина

«1000 днів війни. Мій шлях»

Напевно, варто почати усе спочатку… Пригадую вечір… Середа, 23 лютого… Завтра контрольна з географії, я втомлена і не хочу читати підручник… Ранок… Четвер, 24 лютого… Бачу на екрані смартфона 7:20, йду на кухню і бачу маму з очима повними жаху. Я не розумію, що трапилось і питаю, чому вона не йде на роботу. Вона каже, що не піде, бо війна… Перше питання, яке виникло у мене в голові: «Чи треба йти до школи?»  Відповідь логічна, що ні…

Пам’ятаю пусті полиці у магазині, не було ні борошна, ні цукру, ні солі… Казали, у Києві страшно, на кордонах страшні черги, країну обстрілюють… Це все закінчиться за 2-3 тижні? Чи Київ здадуть? І не буде більше України? Як?

Потім обстрілювали моє рідне місто, прилетіло недалеко від мого будинку, близько 500 м. У нашому рідному домі, на щастя, не вибило вікон… Напевно, ви скажете, що дитина зі Львова, яка живе 6 років у Франківську не могла бачити війни, не може відчути отого жаху, отого болю… Знаєте, ваша правда, я того не бачила. Проте відчула.

Коли йду центром свого міста, часто вдивляюся на алею героїв. Ті очі більше ніколи не подивляться на цей світ, не побачать краси світу… Ніколи!

Пам’ятаєте Маріуполь? Бердянськ? Лисичанськ? Трагедію в Бучі? Ізюм? Що сталося з Харковом? Гостомель? Охтирку? Херсон? Миколаїв? Теракт в Оленівці? Зруйновану дамбу? І головне жорстоко вбитих героїв і мирних мешканців своїх будинків?  1 день. 2 день… Потім 56. Не віриться, правда? А вже скоро буде 1000…! 1000 днів пекла! 1000 днів страху! 1000 днів ненависті! 1000 днів знущання! 1000 днів жорстокої повномасштабної війни, несамовитої окупації міст України…

Коли настане кінець цьому жаху? Коли ми вдихнемо повітря повне свободи? Страх став нашою буденністю.

Як промовисто написав Сергій Жадан:

«Три роки ми говоримо про війну.

Навчились говорити про власне минуле, враховуючи війну.

Навчились будувати свої плани з огляду на війну.

Маємо слова, щоби виявити свій гнів.

Маємо слова, щоби висловити свій жаль.

Маємо слова, щоби засвідчити свою зневагу.

Маємо слова для проклять, маємо для молитов,

маємо всі необхідні слова,

якими можна сказати про себе в часи війни».

Ми навчилися усміхатися під час війни, радіти. Ми продовжуємо жити…

Найстрашнішим є те, що ніхто не знає чим це і коли завершиться. Сподіваюсь, на повернення додому усіх, хто воює і перебуває в полоні у цю мить. Вічна слава нашим героям…!