Веклич Оксана, ІІ курс, Херсонське вище професійне комерційне училище

Вчитель, що надихнув на написання — Олена Клименко

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Я Веклич Оксана, студентка Херсонського Вищого Професійного Комерційного Училища навчають на ІІ курсі моя спеціальність “Харчові технології”. Після 11 класу в спортивній школі моє життя змінилось, маючи хист та бажання смачно готувати різні смаколики вдома, вирішила зв’язати своє життя з кулінарією. Навчаючись на професії “Кухар” 4 розряду, я багато мала знайомих, працювала офіціантом в суши-барі “Александер-Сан”. На перервах ми співали під гітару пісні, взимку бігли на двір бешкетувати, кидалися сніжками та у вихідні дні збиралися групою на річці та весело проводили час разом. Від 8 класу в школі я була старостою і, так сталось, що й досі є нею. До початку повномасштабного вторгнення, я запровадила звичаї в нашій групі: ми всіх вітали з днем народження, збираючи по маленькій сумі з кожного, ми дарували приємні подарунки від всієї групи іменинникам, так само і нашого куратора Богдана Вікторовича. 

Під час пандемії ми старались всі триматися разом, підтримували зв’язок з кожним та всім допомогти вирішити різні проблемки по навчанню і не тільки. І ось 23 лютого 2022 року пізно ввечері я поверталась з роботи на квартиру, де жила разом з подружкою. О 4:00 ранку ми прокинулись від вибуху, ракета влучила в аеропорту Чорнобаївці. За хвилину мені вже зателефонувала сестра та сказала,що це почалась війна. Я швидко зібрала свої документи та деякі речі, взяла на перший час, бігла до неї, виходячи з квартири я була в шоці від того, що робилось в місті. 

Всі кудись швидко шли, великі затори були, багато поліції по вулицях було,якийсь хаос був, неначе я у сні ще була.

Коли прийшла до сестри, ми вирішили поїхати в село, де жили від народження, та не пройшло й 3 дні, як ми були вже в окупації. Проживши 2 місяці в окупації, коли з нашого села запускались ракети на Миколаївську та інші області,ми дуже були налякані та моя сестра прийняла рішення виїжджати до Польщі, бо в неї маленький синочок. Ми виїжджали дуже тяжко, їхали з села на Херсон, з Херсону на Миколаїв і ми їхали 6 годин, хоча при нормальному житті була 1 година їзди до Миколаєва з Херсону.

Ми були такі щасливі коли побачили наших військових хлопців, я готова була їх обнімати і не відпускати взагалі.

Приїхавши до Миколаєва, ми вирушили на Одесу, там, як приїхали на залізничний вокзал,то сіли на потяг до Львову, і зі Львова ми поїхали до кордону. Перейшовши кордон, нас дуже приємно прийняли, мій племінник був голодний, ось чому його один прикордонник взяв на руки та почав кормити. Нас з сестрою переповнювали емоції. Потім нам допомогли сісти в автобус безкоштовний, пізніше ми дістались міста Перемишля. Звідти ми поїхали до знайомого друга сестри додому на кілька днів, бо були вже дуже замучені та знесилені. Друг дуже мило нас прийняв на 3 дні та сестра вирішила поїхати в місто Щецин де, ще до війни працювала 4 роки. Коли ми приїхали в Щецин до одногрупниці сестри, я дуже мала великий стрес, нічого не розуміла, не хотіла вчити мову,доводилось сидіти з племінником так як, сестра вирішувала питання стосовно документів та шукала для нас квартиру. Знайшовши квартиру, ми переїхали від одногрупниці. Сестра шукала хоч якусь роботу, а тим часом я сиділа з племінником дома та навчалась онлайн в училищі.

Коли мені виповнилось 18 років, я відразу пішла працювати на завод “FligielTextilSerwis”. Пропрацювавши там 3 місяці, я навчилась вже говорити польською мовою та розуміла що до мене говорили.

Також познайомилась з своїм хлопцем та невдовзі ми з ним почали разом жити. І так тепер тут живемо 2,5 роки,але все рівно тягне до рідної країни та рідної домівки, хоча більше не зустрінуть мене вдома так як раніше. Потім після заводу я пішла працювати офіціантом в ресторані польському, ще краще навчилася говорити польською мовою, також вже можу писати, читати вільно. Скільки б я не була часу за кордоном, то тягне тільки додому. Вірю до останнього, що все це закінчиться та ми всі вернемось до свого рідного подвір’я, квартири чи кімнати.