Демиденко Анастасія, 9-м клас, Черкаська спеціалізована школа 1-3 ступенів №18 імені В'ячеслава Чорновола

Вчитель, що надихнув на написання — Шатило Світлана Сергіївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Я живу в місті Черкаси. 24 лютого 2022 року як і всі почула про війну. Для мене це було шоком і я не могла повірити, але вибух, який пролунав недалеко від міста, остаточно мене переконав. В голові було багато думок, а в душі з’явився неймовірний страх. Все навколо, яке ще вчора було різнокольоровим та веселим, вмить перетворилось на все похмуре і сіре. Я прислуховувалась до кожного звуку, який лунав знадвору. Що робити куди бігти? Мої батьки теж були стурбовані, але не панікували. Через декілька днів я вперше в житті почула як лунали сирени , яка оголошувала повітряну тривогу. Так, вперше в житті, бо до цього чула тільки у фільмах. Дивлячись на батьків, я побачила спокій і на душі стало тепліше. Коли я взяла телефон в руки. Скрізь були новини про напад росії на Україну. Почали тягнутися довгі дні та ночі воєнного часу.

Де кілька разів я приїздила до дідуся з бабусею в село.

Я бачила, як туди приїздили переселенці з прифронтових міст. Їх поселили у пусті хати і всі мешканці села допомагали їм чим хто міг. 

Їм приносили їжу та одяг, а також посуд. Мені також хотілося чимось допомогти. Ми з подружкою знайшли нічний ліхтарик, та віднесли його родині, яка приїхала з міста Лиман. У яких була маленька двомісячна дитина. На той час по селу вночі не можна було вмикати світло, от ми віддали їм ліхтарик для мами дитинки.

Дивлячись як об’єднуються люди навколо, та піднімали дух країни. Мешканці зносили їжу для ЗСУ. Біда об’єднує і міняє більшість людей навколо.

Мій дідусь тоді говорив, що треба кожному щось робити для нашої перемоги, нехай це навіть буде навчання в школі, чи допомога людям, що наближатиме перемогу, аби допомогти нашим захисникам закінчити війну.

Приїхавши у місто, я довгий час не приїздила у село, тому, що ворог зруйнував міст, ударивши по ньому ракетою. 

Сирени почали лунати все частіше і в школу ми не ходили, майже не бачились ні з ким.

Спілкування було лише по переписці. Як виходила у місто, то зустрічала багато військових і кожного разу відчувала до них велику повагу за те що я живу. Віддаючи своє життя і здоров’я, вони дають нам надію жити далі.

Тисячу днів та ночей наш народ мужньо відстоює нашу незалежність. Але нажаль не всі в нашій країні є справжніми українцями. Скільки таких, які в такі часи живуть наче нічого не відбувається. Дуже багато серед молоді. Мабуть для них треба час, щоб вони усвідомили, що таке війна. Дивлюсь відео де руйнуються будівлі після обстрілів, на очах навертаються сльози. Схиляю голову перед усіма загиблими, хто віддав своє життя за нашу свободу. Світла вам пам'ять!

Зараз двадцять перше століття, а люди так і не навчилися жити в мирі і злагоді. На мою думку люди повинні змінитися заради майбутнього і не тільки у нас в країні, а й по всьому світі. Не повинно бути таких держав як росія. Ми молоді українці, та ми повинні стати іншими, бо нам будувати своє майбутнє. Слава Україні!