Мешканці Снігурівки намагались поговорити з молодими окупантами і зрозуміти, навіщо вони прийшли на чужу землю. Але чули одну й ту саму відповідь

Я зі Снігурівки. До війни працювала у школі, а потім пішла на пенсію. Життя, якщо порівняти з цим, то було дуже добре. 

У перший день ми не вірили. Колони йшли через Снігурівку, ми їх бачили: і танки, і машини, і солдат. Ну і це все начебто не з нами відбувалося. Ми не могли повірити, що це росія могла напасти, бо у нас стільки там рідні: і брати, і племінники, тітки, дядьки - і оце вони з нами воюють? 

Як перші вистріли, було дуже-дуже страшно. У мене ще й тоді подруга померла, кума. Ми якраз її хоронили, а тут - і автобуси, і всі тікають, і люди тікають. Це був не похорон, щось таке.  

В перші дні ми не виїхали, бо не вірили, що тут рашисти зупиняться надовго. Хоч у нас уже тоді і телебачення не працювало, і радіо, і світла не було. Ну ми якось підключити то до сонячних батарей, то ще слухали. Думали, що це ненадовго. А коли уже зрозуміли, що надовго, тоді не було за що виїжджати, і вже неможливо було, бо нас уже звідси і не випускали. 

Так ми і перебули тут. Звичайно, важко було: магазини всі розгромлені, і навіть за ту копійку, яка є, не можна було нічого купити. Пенсії теж не було, бо все ж розбите - не працювало нічого. Ну, тоді потихеньку через Херсон по хліб ходили. Привозили гуманітарку ми по неї ходили, а над головою літало. 

Ми тоді не знали оцих військових термінів, а тоді: і прильоти, і відльоти. І як називаються оці всі снаряди, ракети. Над головою шумить, свистить, а ми йдемо по хліб - присіли.  

У перший день війни у нас на одній з вулиць скидали снаряди на військкомат, там все було погромлено. Ми поки не знали, куди ховатися, було страхіття. І зараз - страхіття. Хоч у нас уже не так залітають, звичайно. Ну не так, як тоді було. А все рівно ж переживаємо. Слухаємо телебачення, і радіо, і  переживаємо, і надіємось. Як десь почуємо, що летять, - сльози на очах, біжимо, ховаємося. Все - на нерви, і болячки посипались. Безслідно нічого не проходе, а тим більше - війна. 

В окупації ми пробули дев'ять місяців. Орки по місту ходили  і в день, і вночі. І машини їхні – туди-сюди. Отак вийду на край міста, чую - стріляють. Росіяни стріляють в ту сторону, де стояли наші війська, тоді повертаються і стріляють на місто. Попали в якийсь будинок - самі приїжджають туди і кажуть: «Дивіться, як ваші, українці, вас розстрілюють». 

Аж раптом ввечері чуємо: гудуть і гудуть машини. Бачимо, як орки всі виїжджають, виїжджають, тікають, тікають. На ранок стало тихо. І тут -заїжджають машини з рупором, і з українським прапором, і з гімном, і кажуть: «Ви вільні, Снігурівка вільна!» А ми стоїмо, всі плачемо, несемо тим солдатам все, що в кого було:  хто пиріжки, хто борщі, хто компоти. І співали «Калину», і обнімали їх! І тоді вперше ми зрозуміли, що таке наш гімн. Що таке наша калина.  

Ми тільки й думаємо, що війна повинна скінчитися на користь України. Ми переможемо. Звичайно, і колаборанти є, і такі, що за росіян. Але в основному, з ким ми спілкувались, то всі надіються, що ми переможемо. І дай Бог нашим хлопцям сили. Дай Бог їм побільше снарядів, побільше зброї, щоб вона була скоріше. 

Коли в нас тут були ці орки, там же росіян було мало: то калмики, то дагестанці, то  буряти. Хлопчики такі молоденькі є - то ми старалися розмовляти з ними. 

Питали: «Чого ви до нас прийшли?» Ну, а вони, як завжди: «Ми вас прийшли звільняти». – «Від кого? Ви ж все потрощили, повитаскували. Ви нас захищаєте від  наших дітей? Від кого?» 

Вони слухали. Дехто, звичайно, білів і червонів, - тоді ми відходили. Дехто взагалі не хотів слухать. Ну, десь може хоч одного запевнили, що даремно вони сюди прийшли. Було й таке. 

Хоч з ними й страшно було розмовляти, бо хто його знає, шо в них у голові. Одному сказали, шо це ваше керівництво, це ваш президент затіяв, так він за автомат хватався. Проти  автомата нічого не скажеш.  А скількох наших хлопців замордували! А взагалі-то наші – молодці. Недалечко від нас вишка була мобільна якась висока – на ній постійно хлопці вішали прапор. Ті орки здирали, а наші вішали. Потім, в один момент, підірвали ту вишку. А  зараз поставили, як звільнили село. І знов прапор майорить - аж на душі радісно.