Тетяна Володимирівна з чоловіком в окупації садили город, наглядали за сусідськими хатами і кормили їх тварин. До їх села рашисти тільки наїздили, а в сусідніх – жили і влаштовували тортури над місцевими мешканцями
Я живу у селі Юр'ївка Баштанського району Миколаївської області. Ми були в окупації, до нас приїздили кожен день «гості»: перевіряли нас, питали, як навчаються діти, де вони, хто з ким живе? де? що? до чого? Місія не із приємних, особливо я боялась за дітей своїх і за онуків. У нас тут рашисти хоч постійно не жили, а рядом, у Снігурівці нашій, їх кишіло. То дуже важко було, дуже важко. Завдяки тим людям, що нам допомагали, гуманітарну допомогу нам привозили, отримували ми кошти. Мій чоловік - мене пенсіонер, а я поки що працюю. Від ООН допомогу отримували, потім від Фонду Ріната Ахметова продуктові набори - там все було. Ми дуже вдячні.
24 лютого я прокинулась і побачила, що зарево у нас ніби горить. Дивимося в сторону Херсона нашого, а там грохот такий! Чоловік пішов собі на машину, щоб їхать на роботу. Я збиралася до школи, де працюю вчителькою, а тут дзвонить мама учня і питає: «Тетяна Володимирівна, скажіть, що нам не йти до школи?» У мене таке здивування: «А чому не йти? Ви захворіли?» - «Ні, війна». Я як стояла, так і впала. Кажу: «Яка війна?!» Коли я відкриваю вайбер, а там адміністрація школи нам написала.
Ми швиденько все зробили, що треба. Документи прибрали і зі школи повиносили все, що можна. І бумажки оті, що збирали роками, складали, щоб, не дай Бог, нічого нам не спалили. Не дай Бог, щоб нам нічого не понівечили. І ще не доходило до мене, що це уже дійсно війна. Ну як це? У 21 столітті у нас війна? Хто таке придумав? І ось, будь ласка, отак - зненацька. Чоловік повернувся. Я не хотіла з карточки гроші знімати, бо думала, що завтра все закінчиться. Ніхто ніколи й не думав, що воно так затягнеться і дійсно буде отаке!
Ми садили город: картопля, буряк, морква. Все це доглядали, хоч у нас і не було світла цілих дев'ять місяців. Ну, генератори були в когось: сусід дасть - то трошки по бризкаємо. Діти у Миколаєві, казали: «Мамо, не стійте на городах, не сапайте, бо там того убили там - того».
Воно літало над нами: і ракети, і ще щось. Хто його зна, що воно свистить. Ми тільки вранці вставали і збирали осколки від ракет. Боже, це ж тут воно ось впало! А якби я тут стояла?
Виїхали наші сусіди, вже з чотирьох хат, і оце я всім сусідським собакам варила їсти, Спочатку на плиті, бо плиту топили, а потім купляли газ. Нам привозили балони зі Снігурівки. Де вони брали його, я не знаю. Кошти були, то ми заправляли газ і дивились за господарством. Ну, коли окупанти заходили, то питали: «А чому ці поїхали, а чому ті поїхали? А коли вони поїхали?» Я кажу: «Поїхали, бо троє хлопчиків: в четвертому класі, в третьому, і зовсім маленький». Як їм тут залишатися? Вони, бідні, заховалися від того, шо воно гуркоче над нами, від цих вибухів».
Шокувало те, що ми ніби жили в одному селі, де знав людей з одної сторони, а війна розставила, хто є хто. Дуже прикро чути від тих людей: «Ой, росіяни хоч дали їсти нам, ми не голодували». В інших селах ті росіяни таке творили!
Моєму племіннику у Новій Петрівці кісточки поламали, очі повиколювали. У нас були люди, які продавали наших. Росіяни йдуть по нашій вулиці, говорять: «Скажіть, будь ласка, де тут у вас з АТО хлопці?» Воно їде на броні, і такий герой із автоматом!
Рашисти ходили по хатах, ходили в підвал. Люди ж получали гуманітарку і старалися заховати, бо в деяких забирали. Треба було тільки мовчать, бо він з автоматом.
Ми з сусідкою дзвонить ходили на кінець села і оглядалися. Аж тут іде колона, і всі потікали, а ми - повзком, повзком, і думаємо: «Чи чіпатимуть нас, чи ні?» А вони ж такі герої - автомат на прицілі, і він дивиться за нами. Слава Богу, ми прийшли додому й кажемо «Росіяни їдуть!»
В окупації було важко. Але люди допомагали один одному. От у нас Людмила Василівна Трохименко: брала водія, брала чоловіка, їхала в ту Баштанку, щоб привезти людям гуманітарку. Навіть оту крупу, макарони, борошно ділили по горсточкам і роздавали все. І дуже приємно те, що я завжди допомагала в цьому. І дуже приємно те, що люди одні підходять і кажуть: «Як ми вам вдячні за те, що ви допомагаєте! Нам треба було списки скласти. Ми ходили з парасольками і записували кожну людину, щоб нікого не пропустить, щоб дали ж людям ту гуманітарку і грошову допомогу.
Я думаю, що до кінця літа тут не буде цієї мразі. Вибачте, що я так сказала. Ну, це не в які рамки не лізе. Вони чи взагалі не розуміють, що роблять, чи Бог його знає. Ну, дай Бог нашим хлопчикам, які в окопах оці, які на передовій, - дай Бог їм здоров'я, сили, терпіння. Ми тут чим зможемо, їх підтримуємо.
В майбутньому я б хотіла бачити, що наша Україна розквітає, наша Україна щаслива. І оті діточки, які зазнали цього горя, щоб ніколи в житті на їхньому шляху не прийшла дійсно така людина, яка б могла отаке створити.
