Тетяна Володимирівна з чоловіком в окупації садили город, наглядали за сусідськими хатами і кормили їх тварин. До їх села рашисти тільки наїздили, а в сусідніх – жили і влаштовували тортури над місцевими мешканцями

Я живу у селі Юр'ївка Баштанського району Миколаївської області. Ми були в окупації, до нас приїздили кожен день «гості»: перевіряли нас, питали, як навчаються діти, де вони, хто з ким живе? де?  що? до чого? Місія не із приємних, особливо я боялась за дітей своїх і за онуків. У нас тут рашисти хоч постійно не жили, а рядом, у Снігурівці нашій, їх кишіло. То дуже важко було, дуже важко. Завдяки тим людям, що нам допомагали, гуманітарну допомогу нам привозили, отримували ми кошти. Мій чоловік - мене пенсіонер, а я поки що працюю. Від ООН допомогу отримували, потім від Фонду Ріната Ахметова  продуктові набори - там все було. Ми дуже вдячні.

24 лютого я прокинулась і побачила, що зарево у нас ніби горить. Дивимося в сторону Херсона нашого, а там грохот  такий! Чоловік пішов собі на машину, щоб  їхать на роботу. Я збиралася до школи, де працюю вчителькою, а тут дзвонить мама учня і питає: «Тетяна Володимирівна, скажіть, що нам не йти до школи?» У мене таке здивування: «А чому не йти? Ви захворіли?» - «Ні, війна». Я як стояла, так і впала. Кажу: «Яка війна?!» Коли я відкриваю вайбер, а там  адміністрація школи нам написала. 

Ми швиденько все зробили, що треба. Документи прибрали і зі школи повиносили все, що можна. І бумажки оті, що збирали роками, складали, щоб, не дай Бог, нічого нам не спалили. Не дай Бог, щоб нам нічого не понівечили. І ще не доходило до мене, що це уже дійсно війна. Ну як це? У 21 столітті у нас війна?  Хто таке придумав? І ось, будь ласка,  отак - зненацька.  Чоловік повернувся. Я не хотіла з карточки гроші знімати, бо думала, що завтра все закінчиться. Ніхто ніколи й не думав, що воно так затягнеться і дійсно буде отаке! 

Ми садили город: картопля, буряк, морква. Все це доглядали, хоч у нас і не було світла цілих дев'ять місяців. Ну, генератори були в когось: сусід дасть - то трошки по бризкаємо. Діти у Миколаєві, казали: «Мамо, не стійте на городах, не сапайте,  бо там того убили там - того».

Воно літало над нами: і ракети, і ще щось. Хто його зна, що воно свистить. Ми тільки вранці  вставали  і збирали осколки від  ракет.  Боже, це ж тут воно ось впало! А якби я тут стояла? 

Виїхали наші сусіди, вже з чотирьох хат, і оце я всім сусідським собакам варила їсти, Спочатку на плиті, бо плиту  топили, а потім купляли газ. Нам привозили балони зі Снігурівки. Де вони брали його, я не знаю. Кошти були, то ми  заправляли газ і дивились за господарством. Ну, коли окупанти заходили, то питали: «А чому ці поїхали, а чому ті  поїхали? А коли вони поїхали?» Я кажу: «Поїхали, бо троє хлопчиків: в четвертому класі, в третьому, і зовсім маленький». Як їм тут залишатися? Вони, бідні, заховалися від того, шо воно гуркоче над нами, від цих вибухів». 

Шокувало те, що ми ніби жили в одному селі, де знав людей з одної сторони, а війна розставила, хто є хто. Дуже прикро чути від тих  людей: «Ой,  росіяни хоч дали їсти нам,  ми не голодували».  В інших селах ті росіяни таке творили!

Моєму племіннику у Новій Петрівці кісточки поламали,  очі повиколювали. У нас були  люди, які продавали наших. Росіяни йдуть по нашій вулиці, говорять: «Скажіть, будь ласка, де тут у вас  з АТО  хлопці?» Воно їде на броні, і такий герой із автоматом! 

Рашисти ходили по хатах, ходили в підвал. Люди ж получали  гуманітарку і старалися заховати, бо в деяких забирали. Треба було тільки мовчать, бо він з автоматом. 

Ми з сусідкою дзвонить ходили на кінець села і оглядалися. Аж тут іде колона, і всі потікали, а ми - повзком, повзком, і думаємо: «Чи чіпатимуть нас, чи ні?»  А  вони ж такі герої - автомат на прицілі, і він дивиться за нами. Слава Богу, ми прийшли додому й кажемо «Росіяни їдуть!» 

В окупації було важко. Але люди допомагали один одному. От у нас Людмила Василівна Трохименко: брала водія, брала чоловіка, їхала в ту Баштанку, щоб привезти людям гуманітарку. Навіть оту  крупу,  макарони, борошно  ділили по горсточкам і роздавали все. І дуже приємно те, що я завжди допомагала в цьому. І дуже приємно те, що люди одні підходять і кажуть: «Як ми вам вдячні за те, що ви допомагаєте! Нам треба  було списки скласти. Ми ходили з парасольками і записували кожну людину, щоб нікого не пропустить, щоб дали ж людям ту гуманітарку  і грошову допомогу. 

Я думаю, що до кінця літа тут не буде цієї мразі. Вибачте, що я так сказала. Ну, це не в які рамки не лізе. Вони чи взагалі не розуміють, що роблять, чи Бог його знає. Ну, дай Бог нашим хлопчикам, які в окопах оці, які на передовій, - дай Бог їм здоров'я, сили, терпіння. Ми тут чим  зможемо, їх підтримуємо.

В майбутньому я б  хотіла  бачити, що наша Україна розквітає, наша Україна щаслива. І оті діточки, які зазнали  цього горя, щоб ніколи в житті на їхньому шляху не прийшла дійсно така людина, яка б могла отаке створити.