Брусник Діана, 9 клас, Комунальний заклад "Харківська гімназія №86 Харківської міської ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Міщенко Світлана Вікторівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Мене звуть Діана, я харків’янка, дуже люблю наше місто, а особливо гуляти по ньому з друзями та родиною, бо в мене велика сім’я: мама, тато, молодший брат, якому на початок війни виповнилося 4 роки. Прокинувшись 24 лютого 2022 року, я почала збиратися до школи, як у будь-який інший звичайний день, але потім зателефонувала бабуся і запитала у мами: «Як ви?», тоді ми і не розуміли, що цей ранок був початком повномасштабної війни, яка змінить все наше життя.

Перші дні були часом всепоглинаючої паніки, а люди настільки переляканими, що почали швидко «змітати» з полиць магазинів продукти, засоби особистої гігієни та воду.

Простий похід за хлібом називався «сходити за здобиччю». Щоб знайти звичайний буханець, треба було обійти всі магазини, які ще працювали, і встигнути придбати хлібину. Але проблеми з продуктами – це далеко не все, що турбувало. Почався час безробіття, фінансові проблеми. Мій батько виконував ремонти квартир та інших приміщень, тільки побудованих чи вже обжитих, а на початку війни, коли всі буквально боролися за виживання, ні в кого не виникало думки про новесенький євроремонт. Мама була у декретній відпустці. На щастя, з приходом тепла стало простіше, постачання гуманітарної допомоги трохи заспокоїло людей, які залишилися. Деякі вже виїхали з міста в область, на захід країни або за кордон. 

Однак гуманітарну допомогу отримати було теж непросто, стояти в чергах по декілька годин заради необхідного нелегко, проте набагато краще, ніж сидіти без нічого.

Всі ці проблеми звісно напружували і було важко пристосуватися. Ніколи не забудеться час, коли на наш район почали прилітати ракети. Сидячи у підвалі, ми чули, як над будинком пролітає літак, а після – протяжну звукову хвилю від вибуху. Важко було бачити людей, які сиділи з пакунками першої необхідності в сирому й холодному підвалі, а від вибуху молилися, щоб наступний обійшов нас. Кожен намагався заспокоїти одне одного.

Ми ночували в підвалі на матрацах та ковдрах, які встигли схопити, спали в куртках й інших теплих речах, щоб не тремтіти від холоду.

Іноді було так, що ми просто не встигали добігти до підвалу, і ховалися в нашому коридорі, підклавши м'які речі, аби не вдаритися від ударної хвилі. Притискаючись до подушок, закривали вуха і відкривали рота. Тоді ще й вікна вилетіли, але пощастило – вцілому будинок не пошкодило. Це був найстрашніший період за 1000 днів. У той час коридор став заміною кімнати, спали ми саме в ньому заради безпеки. Тоді ж у людей нашого району з'явилася реакція на будь-які вибухи, а в мого брата – істерика та тремтіння кінцівок.

З часом всі потроху пристосувалися і почали ставитися до обстрілів більш спокійно.

Але прийшов інший, не стільки страшний, скільки важкий час. Вороги почали бити по електростанціям, і доводилося сидіти по декілька днів без світла, що ускладнювало робити повсякденні речі. Прання – вручну, як у давнину, їжа швидко псувалася без холодильників, тому треба було думати, що їсти й готувати. 

Особливо не пощастило людям, які жили на верхніх поверхах та мали електропечі.

Зараз я вчуся, спілкуюся з друзями й проводжу час з родиною. Життя стало стабільнішим, вибухи вже не викликають паніки, як в перші дні, але обов'язково дотримуємося правил безпеки. Електроенергію не вимикають на довгий час, а декілька годин не здаються катастрофою. Ми знову спимо в кімнатах і я впевнена, що незабаром настане мирне життя. Щиро дякую хоробрим військовим, які захищають нас, робітникам, що вирішують проблеми з електроенергією та інші, волонтерам та всім небайдужим, адже саме завдяки їм ми змогли пристосуватися до воєнних буднів.

Ось такий у мене шлях, і він ще триває.