Людмила з немовлям вибиралась з рідного села перед самою окупацією. Найбільше боялась, як її маленька дитинка перенесе важку дорогу

Я з колишнього Токмацького району, з села Коханого. 19 лютого народила дитину, а через п’ять днів почалася війна. 

Ми з чоловіком спали. Його батьки нас збудили і сказали, що ракети літають. Ми подумали, що вони жартують, і далі продовжили спати. А потім прокинулися й почули, як Мелітополь обстрілюють, Молочанськ і Бердянськ. 24 лютого ввечері чоловікові принесли повістку, і 25-го вранці він пішов на війну.

В перший місяць із магазинів усе розгребли, і вони досі стоять порожні. Наша сусідка, дякую їй, почала привозити з Мелітополя на продаж уже російську продукцію. Ми були без хліба, напевно, місяці два. Нам ніхто не привозив гуманітарки. Добре, що ми хазяйство тримали. Різали на м’ясо, так і виживали. А найважче було знайти для дитини суміші, бо вона на штучному вигодовуванні. З ліками також було тяжко - розтягували те, що купили раніше.

У моїх батьків вже в селі жили окупанти, а в нашому їх ще не було. І я тоді як відчула, що треба їхати. Ми тільки вибралися – і через місяць вони зайшли в наше село.

Ті люди, які виїжджали в місто, потім розказували, що там на дорогах коїться. Тоді якраз дуже страшно було, трупи валялися на дорозі,  техніки була купа. Дітей було дуже жаль. У новинах розказували, скільки їх гине, і це більше за все шокувало. 

Труднощі – це те, що я відправила чоловіка на війну і не знала, як мені далі жити. З ним не було зв'язку. Ми чотири місяці не чулися і не бачилися. Це для нас було дуже тяжко. А коли виїхала, то в нас із ним зв'язок з'явився. Він приїжджає хоча б на добу, ми бачимося – і вже легше стає. 

Я боялася, як перенесе дорогу дитина. Простояли на заправці біля Василівки з шостої ранку до п’ятої вечора, поки нас не почали пускати. Якщо б не дитина, то довше б стояли. Тих, хто з дітками до трьох років, швиденько зібрали військові їхні й поставили в першу колону. 

А на останньому блокпості у нас почали перевіряти документи, солдат заговорив до дитини, і вона йому всміхнулася. 

Солдат у мене спитав, куди я їду. Сказала, що дитину в лікарню везу. «А де твій чоловік? – Я з чоловіком розлучилася, не знаю, де він зараз. Він нас із дитиною кинув. – А хочеш, я тебе заберу? Ти мені дуже сподобалася». Я відповіла, що не хочу, але він не відчіплявся. 

Сказала, що мені в першу чергу треба дитину лікувати. А він відповів: «Якщо передумаєш, то я на цьому посту чекатиму на тебе».

Зараз живемо у Запоріжжі. Я приділяю час дитині, тому стресів не помічаю. Спочатку було дуже тяжко. Я за все переживала, думала, як буду сама з дитиною. А зараз усе минулося. У мене є підтримка чоловіка та моя дитина. Це головне. 

Якщо, не дай Боже, почнеться щось у Запоріжжі, то доведеться кудись рушати далі, але мені цього дуже не хочеться. Взагалі вже хочеться повернутися додому.

Я думаю, що десь рік нам ще треба потерпіти. Мрію, як після нашої перемоги з чоловіком і дитиною будемо жити вдома, як і жили, хазяйство розводити тощо. Буду зі своєю сім'єю, і народиться в нас друга дитинка.