Війна забрала у нас житло, друзів, однокласників дітей, сусідів і звичне життя. Пережити всі ці втрати психологічно дуже важко. Я часто помічаю і за собою, і за дітьми нервозність та тривогу.

Про початок повномасштабної війни ми дізналися близько шостої години ранку від співробітників, чиї діти навчалися у Харкові. У телефонній слухавці прозвучали слова: "Харків бомблять, війна". Саме так для нас почався той ранок.

Ми розбудили дитину і сказали прямо, що почалася війна. Попросили триматися подалі від вікон і не виходити на вулицю. У той момент ще ніхто не знав, що буде далі і наскільки сильно зміниться наше життя.

Одним із найстрашніших моментів став день, коли ми залишали власний будинок. Взяли дітей, нашу таксу Берту і вирушили в невідомість. Ми не знали, куди саме їдемо, наскільки довго нас не буде вдома і чи зможемо взагалі повернутися.

Деякі ділянки дороги на той момент уже обстрілювалися. Ми їхали разом із дітьми, розуміючи, що навіть сам шлях до безпечнішого місця може бути небезпечним.

Тоді нам здавалося, що все це триватиме максимум один-два місяці. Важко було уявити, що війна може продовжуватися так довго. Хотілося вірити, що світ не дозволить, щоб наших дітей і нас продовжували вбивати.

На щастя, з гострою нестачею їжі, води, медикаментів чи інших необхідних для життя речей наша родина не зіткнулася.

Від тієї евакуації у мене залишився особливий предмет - звичайний зошит. На ньому великими літерами написано "ДІТИ". Під час виїзду ми клали цей напис на лобове скло автомобіля, сподіваючись, що він хоча б трохи захистить нас у дорозі.

Тепер цей зошит - не просто річ. Він нагадує про день, коли ми залишили свій дім, посадили дітей і Берту в машину та поїхали невідомо куди, маючи лише одну мету - врятувати свою родину.