Мені 35 років. У мене є 15-річний син, мама і папа. Проживаємо ми в Слов’янську. 24 лютого прокинулися від того, що почало десь бахати. Злякалися не стільки за себе, як за дитину.

Ми евакуювалися з міста Слов’янська до Дніпропетровської області на автомобілі моїх батьків. Тільки ми нікому ніде не потрібні, тому повернулися додому.

Нам дають гуманітарну допомогу раз в три місяці, і більше нам нічого не дають. Люди навкруги стали більш злі, нервові. З родиною ми як спілкувалися, так і спілкуємося - телефонуємо один одному. Спочатку від стресу ліки приймали, а зараз більш-менш звикли.

Мрію, щоб скоріше настав мир, наші військові повернулися додому, щоб все у нас було добре і все було Україна.