Калина Денис, 9 клас, Богуславецький навчально-виховний комплекс "загальноосвітня школа І–ІІІ ступенів – дошкільний навчальний заклад" Вознесенської сільської ради Золотоніського району Черкаської області, с. Богуславець

Вчитель, що надихнув на написання есе — Верещака Оксана Василівна

“1000 днів війни. Мій шлях”

Важко говорити, тим більше писати, потім перечитувати, переживаючи вдруге той жах, який, на жаль, неможливо стерти з пам’яті. Він закарбувався і залишиться там назавжди. Те, що пережив наш український народ за ці 1000 днів, заплативши високу ціну, — не передати на словах.

А подивитись в очі матерів, батьків, що втратили своїх дітей… Вони пусті, майбутнього в них немає, живуть тепер минулим, спогадами. А скільки безвісти зниклих… Як з цим жити? В серцях людей за ці 1000 днів залишився один лиш біль.

Біль, сльози, страх, безвихідь... — це все реальність нашого життя. Важко і страшно згадувати той зимовий ранок 24 лютого 2022 року, коли здригнулася земля, заплакало небо від почутого.

Це був звичайний робочий день (четвер), попереду — вихідні, плани, мрії. Попереду було безтурботне життя, яке перекреслила війна. Розум не міг прийняти — в це не можна було повірити. Та серце вискакувало із грудей від почутих невтішних новин.

У нашому селі всі односельчани дуже швидко згуртувались. Формувались загони територіальної оборони. У їхніх рядах були мій дідусь і дядько. Багато дорослих чоловіків і молодих хлопців приєднувались, щоб бути корисними в біді, що прийшла на нашу землю.

На той час я навчався в 7 класі Богуславецького НВК ім. М. Максимовича. Наша школа активно волонтерила. Допомагали всім, чим можна було допомогти: від малюнків до плетіння сіток для захисників, що вже боронили наш край.

Кожні вихідні вчителі пекли пиріжки й відправляли хлопцям на позиції. У той час ми відчували внутрішню гордість — це я помічав у кожного вчителя, учня, друга, брата. Бо ми всі могли разом взаємодіяти із становищем у нашій рідній країні.

Допомагали і вірили, що наша праця принесе користь державі. Найпростіша робота — це малюнок, яким дуже дорожили наші хлопці. Ми їх малювали серцем і душею, щоб вони їх зігрівали.

Свою справу не полишаємо — продовжуємо плести сітки, допомагати всім необхідним.

Життя продовжувалось попри всі труднощі. Ми об’єдналися в одне ціле. Я міг правильно оцінити свою самодисципліну, вірити тільки в хороше, надіятись, що все обов’язково буде добре.

Адже на той час мій дядько Сергій вже боронив нашу землю на сході України. Есемес-повідомлення: “Братва, у мене все добре. Я вас всіх люблю, тримаймося, перемога буде за нами”, — фото, дзвінки від нього надавали сили, терпіння і віри. Я відчував велику гордість за рідного дядька.

Ми з братом кожного вечора чекали від нього дзвінка. Якщо був не на позиції — обов’язково поговоримо, посміємося. І на душі тепліше стає.

22.05.2022 року — найстрашніший день у моєму житті. Прийшло сповіщення із Бахмута. Воно вибило мене з колії життя.

Загинув… дядько, мій дядько… Як так… Не вірю. Не може бути. Він обіцяв.

Він був мені як батько, як брат, був другом і порадником. Він був прикладом для мене. Світ пішов з-під ніг. Я не знав, не розумів, як без нього тепер будемо жити…

Пам’ять про мого Сергія завжди житиме в моєму серці.

А скільки ще невинних смертей, зламаних мрій, надій, загублених душ залишили нам ці 1000 днів. Ці дні змінили мене назавжди, змінили мій внутрішній світ.

За ці 1000 днів я навчився цінувати прості речі: щоб були живі й здорові близькі люди, і щоб на нашій землі ніколи не було війни.

Ці 1000 днів забрали найрідніших, найдорожчих серцю людей. Я проклинаю те зло, яке зруйнувало наше щасливе дитинство, наше мирне життя.

Не забудемо ніколи. Не пробачимо нікому. Ми неодмінно переможемо.

Ми сьогодні, як ніколи, повинні бути сильними і вірити, що добро неодмінно переможе зло. І ми будемо жити у вільній, сильній, мирній Україні.

Я часто згадую слова мого дядька Сергія:
“Братани, все буде добре!”