Колбасенко Анастасія, 10- А клас
Ліцей №3 Новокаховської міської ради Херсонської області
Вчиитель, що надихнув на написання есе: Тарабанова Яна Василівна

"Війна. Моя історія"

Війна в Україні розпочалася ще в 2014 році, але саме 24 лютого 2022 року прийшов той час, коли кожен українець зрозумів, що в його країні війна. Було дуже важко усвідомити, що це не сон, що це все - на яву, бо ще вчора ми вільно ходили вулицями міста, весело сміялися та думали лише про те, як завтра підемо в школу… Але вже завтра шкільний рюкзак став тривожним, підручники стали небезпечними, а ручками, замість конспектів, ми записувати на стіні підвалу дати, коли в ньому перебували під час російських обстрілів. Лише через декілька днів, коли вже над будинками пролітали винищувачі, коли вибухи лунали все сильніше і сильніше, не зупиняючись ні на мить, тоді я, п’ятнадцятирічна дівчина, усвідомила: так, це війна. У душі жевріла надія: може, це лише на кілька днів… Але коли з Каховської гідроелектростанції окупанти зняли синьо-жовтий стяг, коли знайомі з різних куточків України говорили про ворожий напад, лише тоді я зрозуміла: це жахіття швидко не скінчиться.

Нова Каховка – лівобережжя Херсонщини, місто, яке захоплене ворогом у перші години війни, яке досі перебуває в окупації. Це саме те місто, де війна застала зненацька мене та мою сім'ю. Боляче усвідомлювати, що мою Батьківщину так нівечать, мій народ вбивають та катують. Ці думки рваними ранами на душі залишаються і до цього часу.

Повномасштабне вторгнення росії не оминуло і мою родину. Моя велика родина, члени якої знаходились в одній країні, після двадцять четвертого стала так недосяжно далекою. Окупована та підконтрольна Україна… Окупація та свобода стали між нами великою прірвою. Прірва, яка є такою чорною та дихає смертельним холодом, яка здавалась такою нездоланою, не стала для нас перешкодою. Ми не втратили зв'язок між собою. Так, було тяжко: інтернет не був стабільним, пошта – не працювала, голуби – не літали, щоб почути голос рідної людини, треба було вилазити на дах або виходити поближче до Дніпра, де один необачний рух чи слово можуть коштувати життя. Серце розривається, коли не знаєш, як твої рідні, де вони, що з ними. Пальці тремтять від холоду, але спішно набирають на клавіатурі телефону теплі слова . Дивишся на інший берег Славутича, а на очах - сльози. «Так близько, але в цей ж час так далеко», – говорю я собі дивлячись, на правий берег, на вільний берег.

Моя родина не зігнулася під натиском ворога, не змінила своїх переконань. Подряпана, покоцана, але не зломлена.

Саме війна допомогла нам усвідомити, якими сильними можемо бути, дружніми, згуртованими, як ми цінуємо і любимо один одного.

Повномасштабне вторгнення змінило нас, вигартувало інших людей, наші українські серця все ще гучно б'ються в грудях, у різних куточках світу звучать в унісон.

Ми - одна родина, ми – непереможні.

Колись війна залишиться в минулому, рани на душі загояться, хоча навіки залишаться болючі великі шрами… Але буде мир, синьо-жовті нитки долі, що зараз намотані на Землю, змотаються в маленький клубок у вітальнях, усі родини зберуться разом, посміхнуться один одному не через екран телефону, сміх дітей, які раптом стали дорослими, буде таким ж дзвінким, а всі воїни, навіть ті, які, на жаль, загинули від руки ворога, зітхнуть з полегшенням.

Україна буде квітнути завжди!