Вітаю. Наша сім'я з Харкова. У нас троє діток - школярів: двоє хлопців та дівчинка. Хочу поділитися нашою історією війни. Півтора роки з початку повномасштабної війни ми не жили у Харкові. Були переселенцями у шахтарському містечку Дніпропетровської області. Там було безпечно, проте важко психологічно. Зустрічалися дітям люди, які в обличчя казали "понаехали". Сумували дітки за друзями, за родичами, за домівкою, за навчанням у школі, за улюбленими видами спорту, якими займалися. Як і багатьом людям, нам довелося покинути домівку, залишитися без роботи і почати нове життя на новому місці. Коли нас попросили звільнити квартиру, ми вирішили повернутися додому. Незважаючи на те, що у наш будинок було два прильоти, жити там можна було. У Харкові було спокійніше, ніж у перший рік війни, тому ми вирішили спробувати. Старші діти продовжили онлайн навчання у своїй харківській школі, молодша донька пішла до першого класу цієї ж школи, теж почала вчитися онлайн. Знайшли ми працюючі спортивні секції, і діти почали звикати до нових колективів та до нових видів спорту. Восени було більш - менш спокійно. Десь два рази на місяць прилітало, проте в основному писали без постраждалих, і ми продовжували жити в Харкові. Але взимку все змінилося. Харків почали обстрілювати майже щодня. Коли у місті був важкий день чи ніч, відміняли онлайн уроки та тренування. Життя дітей ставало напруженим.

23 січня 2024 р. сильно обстріляли Харків. На жаль, цей день закарбувався у пам'яті - прильоти по нашому району. О четвертій годині ранку - пряме влучання у школу - інтернат. А о сьомій - влучання ракети у п'ятиповерхівку. Повністю обвалився під'їзд, загинули люди. Сильно поранило класного керівника доньки, вона жила у цій п'ятиповерхівці. Цього ж дня ми переїхали з нашого району до більш безпечного, пожити деякий час у родичів. Через три дні у лікарні померла наша перша вчителька. Доньці ми вирішили не розповідати, щоб вберегти її від додаткового стресу. Спочатку ми розповіли, що вчителька на лікарняному, дочка та її однокласники деякий час вчитимуться у паралельному класі. Пізніше ми сказали, що вчительці довелося поїхати, вона більше не працюватиме у цій школі, і донька залишиться вчитися у цьому класі. Дочка засмутилася, навчання зі своєю вчителькою їй подобалося більше. Старші діти знали, що вчителька сестри загинула, їм про це повідомили їхні класні керівники. Десь через місяць прилетіло недалеко від дому, де ми мешкали на той час у родичів. І ми знову вирішили виїхати з Харкова. Я з дітками переїхали до Харківської області. Восени ми повернулися до Харкова. Кажуть, що двічі в одне місце не влучає. Але нам знову довелося пережити це жахіття.

7 березня 2026 року знову ракета влучила у п'ятиповерхівку поряд з тією, що минулого разу. Приблизно ж така кількість загиблих. Цього разу загинула дівчинка зі школи середнього сина разом з мамою і бабусею. Вчителі вшановували її пам'ять хвилиною мовчання перед уроками. Зі школи старшого сина і дочки загинула вчителька молодших класів разом з сином - другокласником, якого сама ж і навчала. Ми всі були дуже шоковані. Здавалося, цього не може бути. Знову. Через два роки. У п'ятиповерхівку поряд. Знову класні керівники пишуть: з великим сумом повідомляємо... Крім цього, на превеликий жаль, у моєї подруги постраждав племінник. Він мешкав у сусідньому будинку, вийшов у коридор під час тривоги, його знесло хвилею зі стільця та накрило камінням, дошками з постраждалого будинку. Хлопчик був у комі майже два тижні, важка травма голови. Одне око не бачить, лікарі сказали, що вже не буде бачити. Одне вухо поки не чує. Хлопчика перевезли до Австрії, готують до операції. Діти знають про хлопця, запитують, як він.

Дуже хочеться, щоб дітки вирвалися з цього середовища. Зокрема старший син, бо це літо крайнє, коли він зможе відвідати табір за віком. Він активно займається футболом, бере участь у ДЮФЛ, і йому життєво необхідно відволіктися від сьогодення. Хочеться, щоб він пожив деякий час у іншій реальності, побув без постійного звуку повітряних тривог, не чув вибухів, отримав психологічну підтримку. А також, щоб знайшов нових друзів та більше поспілкувався з однолітками. Хочеться, щоб його життя наповнилося яскравими позитивними враженнями, які надовго закарбуються у пам'яті та залишаться у серці назавжди.