Омельченко Алла, вчитель Одеського лiцею № 65

Війна. Моя історія

Сиджу, перевіряю текст МАНівської роботи учениці з історії. 21 лютого 2022 року. Ні, я не історик. Я - учителька  інформатики. Але... Коли Соня прийшла разом з іншими п'ятиклашками під моє крило класного керівника, всі крапки про неї було розставлено відразу.

За першого ж знайомства та зауваження вчителя, Олега Віталійовича, зриваючись у голосі, десятирічна дівчинка видала: "Так, Ви - живий, а мого тата більше не буде!" Учитель лише сказав у відповідь: "Вибач"...

І ось уже 9 клас, ми пишемо з нею роботу на конкурс "Пам'яті батька. Феномен добровольця". Для Соні - дуже болюча тема. Батько...Балакшей Микола Миколайович, загинув в Іловайському котлі в серпні 2014 року. Було їй тоді вісім років. Із мамою та сестрою вони переїхали до Одеси з Луганської області. Ніхто не підозрював, що початок довгої та жахливої ​​війни вже тоді було покладено, так віроломно, раптово та нахабно.

- Ти пам'ятаєш, яким він був, - тихо питаю. - Так, дуже добрим та гуморним. Відповідальним.

І Соня така. Тільки трагедія зробила її запальною, непохитною у своїй думці, ексцентричною. Увесь свій біль вона переливає на вміння малювати. Робить це шалено і чудово. Малює завжди, скільки її пам'ятаю. Чи йде урок, чи відповідає, чи слухає.

- Про батька написана книга, - несподівано каже дівчинка, - Прочитаєте? – Так, хочу. Це "Щоденник добровольця батальйону "Донбас", написав однополчанин Ігор Михайлишин. Не про кожного пишуть. Мало хто вижив тоді.

- Мама розповідала, що батько переказав свої гроші  "Батальону "Донбас" і вирішив стати в ньому добровольцем. У кожного добровольця має бути свій позивний. Кожен собі вигадує позивний за фахом, за національністю, за захопленням і тому подібне. У мого батька був позивний "Утьос", це назва ще кулемету. Він командував одним із трьох відділень взводу гранатометників батальйону.

Під Іловайськом до машини потрапив снаряд із протитанкового ракетного комплексу. Батько загинув разом з іншими, нагороджен орденом «За мужність» та Іловайським хрестом ( посмертно).

Обіймаю дівчинку. Саме добровольці тоді, у 2014 році, сприяли мобілізації сил у тилу, допомогли зібрати та озброїти армію. Їх подвиг врятував країну. Вони пройшли пекло найважчих бойових операцій. І в мене "спалахує" вірш. Я, звісно, ​​писала й раніше. Але зараз вони самі полилися, як невиплакані сльози.

Хто зрозуміє цю дитину, якщо здоровий глузд цього не сприймає. ЯК в нашому житті знайшлося місце самому цьому поняттю - війна, загибель, страждання ... діти ...?!

Друга година ночі. Я все ще перечитую, вдивляюся в текст, перевіряю ще раз. Вранці відправляю роботу до Київа. Виспатися не вдалося. Перші уроки пройшли, як завжди, але жвавіше: після лютневого карантину і мого лікарняного, дітлахи зраділи, як і я. Однак об одинадцятій тридцять пролунала сирена. Подумавши, що це перевірка пожежної безпеки, я відчинила дітям кабінет, щоб одягнулись, і ми вийшли за планом на вулицю.

Сипав легкий сніг та морозило. Повідомлення про те, що школа замінована, було несподіваним.

Дочекавшись батьків, які покидали свою роботу, і приїджали за молодшими школярами, ми теж поїхали додому. Ніщо не віщувало катастрофи. Тут. На березі найпрекраснішого моря, у чудовому місті, улюбленій країні. Але в ній уже вісім років гинули люди, приїжджали  діти та приймали до класів шкіл дітей з гарячих точок та територій нашої України.

Все це було десь там. І ми, звичайно, не могли цього розуміти до кінця, ані причини цього, ані цілі.

Як і всі, того світанку ми з Мишком прокинулися, щоб іти до школи, але не від будильника, а від страшного струсу скла у вікнах і стінах будинку. Наче в дикому блокбастері. Але за вікном був зовсім не знімальний майданчик. А гомін і вибухи. У місті надривно гуло і вило. І було – здивування. І зараз, і досі.

Здивування: як таке може бути в нашій сучасності, у світі, де стільки вистраждано, було полито крові, зрозуміло та пройдено. Слова відомого реквіуму: "Заклинаю, вас, пам'ятайте, люди Землі!" - не взяли своєї дії, не дали результату.

І ось прийшла вона сюди, війна. Очевидно, пам'ять людська дуже коротка. Жодне століття не обійшлося планеті без воєн. Чому? За що? Кому? Того чорного дня 24 лютого, ми все ж таки вийшли на роботу. Ходили по школі, не вірячи, збирали в класи дітей, що розгубилися, відволікали розмовами, розповідями. І дивувалися. Ніхто раніше не був у такій ситуації. Ніхто не знав, що треба робити. Усі чекали.

Чекали, що це помилка, якесь непорозуміння. Що скоро все вирішиться. І буде як раніше? Тихо. Мирно. І начебто внутрішньо всі підтяглися, готові до всього.

Пару днів – і діти з батьками та вчителями вже готували мішки з піском на узбережжі для укріплень, плавили парафін для окопних свічок та плели, нарівні з усіма, маскувальні сітки. Як заворожені, нібито уві сні. Потім -  місто без світла, місто - в непроглядній темряві. Проте - дистанційка. Навчання продовжується. Запаси води в школі та вдома. Багато.

Пункти незламності, робота там, волонтерство, допомога. Усе це було. Усе це є. І діти були нарівні з дорослими. Багато сімей поїхало. Але й багато хто залишився. Тут. Нині. І досі.

І ось минуло вже 2 роки. Ми віримо, що наші діти – найзагартованіші, найсильніші, найстійкіші. І що, зумівши жити і вчитися тут, у цих умовах, -  тривог, вибухів, загибелі, страху, - вони обов'язково житимуть під мирним небом завтрашнього дня.

На моє запитання:" У чому сенс життя?" - Даня відповів: " У продовженні роду".

Я разом з ними вірю в майбутнє наших дітей та країни. Воно обов'язково буде з нами незабаром!