Жовнір Дар’я, учениця 10 класу Станичненського ліцею Старовірівської сільської ради Красноградського району Харківської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Москаленко Роман Васильович

Війна. Моя історія

Минув рік… За ним минає другий. Минає час, помирають люди. Тяжкий час, тяжке життя, все це ще триває. Біль стає ще сильнішим…. Всі моменти щастя були знищені після початку повномасштабного вторгнення.

Жодна гривня не поверне життя героїв війни з того світу! Як раніше, вже не буде!

Коли розпочалася війна, то всі обговорювали одне питання: що робити? А також куди їхати, щоб зберегти життя? Як правильно діяти в такій ситуації? Цього ніхто не знав. В будь – яку мить їхнє життя могло обірватися. Бо в той час відбувалися обстріли, ракета могла застати будь – де. Я не вірила в те, що відбувається. Та все змінилось, коли я прочитала новини, побачила, як почали захоплювати наші території. Люди отримували поранення, помирали під час обстрілів.

І коли лунали вибухи поблизу, я вже повністю усвідомила, що почалася справжня війна. Я відчувала сильний страх. Було страшно усвідомлювати, що будь – якої миті можу померти, чи помре хтось з рідних.

У перший день війни я одразу зрозуміла, що я  подорослішала. Мислила тепер так, наче прожила все життя і все знаю, почала робити правильні висновки. Відтепер проблеми, які були в нашій сім’ї, стали спільними. Їх почали вирішувати всі разом: я, мама, тато.

Ще я відчувала тривогу. Відчуваю її і зараз, але сьогодні усім трішки легше, ніж тоді. Іноді здавалося, що ми усі не усвідомлюємо того, що відбувається. Всі наші родичі об’єднались в одну сім’ю. Ми почали частіше телефонувати та бачити один одного.

Мого двоюрідного брата забрали на війну… Він завжди допомагав нам, проводив зі мною чимало часу, коли я була маленькою. Я так за ним сумую.  Рома навчив мене багато чого, з ним ніколи не було сумно. Ми завжди знаходили з ним якісь пригоди. Саме він навчив мене користуватись комп’ютером, грати в танчики та гонки.

Зараз пишу це, а в самої сльози напливають на очі. Згадую прекрасні моменти, коли ми відчували себе по – справжньому щасливими. Я ним дуже пишаюся. Це приклад справжнього чоловіка. І сьогодні він захищає нас усіх, нашу країну.

З першого погляду, все починалося в цій історії так мило, позитивно. Але куди ж в цьому житті без проблем! На війні почалося справжнє пекло. На нулі ставало все важче нашим захисникам. Рома був часто там – на передовій.  Було важко нам усім. Я за нього сильно переживала, іноді вночі я не спала, а просто плакала і молилася, щоб з ним було все гаразд.

На той час з ним не було зв’язку декілька днів. Через день він написав, що з ним усе добре.

Але він застудив спину і почалися серйозні проблеми зі здоров’ям і ще одного такого виходу на передову може й не пережити. Після цих слів моє серце майже зупинилось. Переживання стали ще більшими.  Та Рома прислав відео , в якому говорив: «Це капець, просто немає слів. Почекай, зараз сльоза йде». Коли Рома приїхав до нас у відпустку, у нього завжди були втомлені очі, наповнені сльозами і усім тим, що бачив на війні. Говорив, що йому потрібна операція на ногах та визначити, яка пухлина на спині.

Це просто якийсь жах. Не хочу в це вірити. Але таке життя, і з цим нічого не зробиш.

Я не знаю, що потрібно говорити людям у подібних ситуаціях. Але я намагаюсь бути поряд, щось йому розповісти, коли він телефонує. Якось його відволікти від негативних думок. Стараюсь всіляко підтримувати. Рома такий сильний. Незважаючи на всі обставини, боляче йому чи страшно, він все одно робить свою справу. Сім’я моєї тітки почала організовувати збори для військових. Ми їх почали підтримувати.

Ми усі стаємо сильнішими, витривалішими. Для нас війна стала найтяжчим випробуванням, яке завершиться не скоро.

Війна зруйнувала все  те, що було задумане, всі мої плани на майбутнє. Вона показала мені, яким є дійсно світ. Тепер я можу визначити, де був виліт, а де приліт.  Де летить ракета, а де винищувач. Якби не війна,  то цього б не знала.

Кожного дня я думаю про наших захисників, брата, дядька, про свою сім’ю.

І в голові з’являються питання, на які немає відповіді: коли це закінчиться? Скільки ще нам усім доведеться страждати? Що буде далі? Чи вистачить сил усе це витримати? Попереду ще тяжкий шлях, який треба здолати, щоб перемогти ворога. Ми всі маємо бути сильними!