Федчук Олена, вчитель Рудківської гімназії Вараської міської ради

Війна. Моя історія

День 24 лютого розпочався як завжди. Ніщо не віщувало поганого. Нічого. До 7 ранку. Коли задзвонив телефон і сповістили, що почалася війна, світ на мить зупинився. Тисячі думок в голові в кінцевому результаті зводилися до однієї: чому? Чому почалася? Що ми зробили такого, що прийшли нас вбивати?

Спочатку був страх, потім розпач і сльози. Що робити? Може, втікати? Якщо втікати, то куди? Відповідь знайти було складно. В душі утворилася безодня. Поступово зникали будь-які почуття і відчуття, окрім злості і ненависті до ворога.

Тривожні дні змінювали не менш спокійні ночі. Коли чоловік у перші дні війни  виходив з іншими на нічні чергування, на мої плечі лягала відповідальність за дітей. Їм було страшно, тривожно, вони так само не розуміли, що відбувається.

В якийсь момент прийшло усвідомлення, що не можна стояти осторонь. Односельці згуртувалися і почали плести сітки, збирати речі першої необхідності, продукти харчування. Чоловіки будували укріплення, жінки пекли, смажили, варили.

В турботах минали дні, на якийсь момент забувалося те, що відбувається. Між людей відчував себе потрібним, може, навіть захищеним. В гурті завжди легше та й спокійніше. Боротьба триває. Захисники стоять на своїх рубежах, тримають оборону.

Ми в цей час маємо можливість працювати, щоб донатити на необхідне для наближення нашої перемоги.

А вона неодмінно буде! Україна виборе своє право на життя. І наші діти та онуки житимуть  у вільній, квітучій, найкращій країні на Землі!