Стеля Катерина, студентка 3 курсу Комунального закладу “Балтський педагогічний фаховий коледж”

Вчитель, що надихнув на написання есе - Мягкоход Наталія Миколаївна

Війна. Моя історія

Війна... Слово, яке не має нічого спільного з людяністю. Люди країни агресора свідомо пішли на нашу землю, тому пробачення вони не отримають ніколи... Коли я дізналась про конкурс та побачила тему, яку згодом я обрала, я почала обдумувати цю тему і мені на думку одразу спала цитата з роману Альбера Камю “Чума”, який я читала.

Письменник-воїн, у післявоєнні часи написав так: “Коли вибухає війна, люди, зазвичай, кажуть, що це не може продовжуватися довго, бо це занадто безглуздо. І, справді, війна — це надто безглуздо, що, втім, не заважає їй тривати довго.”

Я — звичайна дівчина, яка навчалась у школі, закінчила її у часи коронавірусу та навіть не думала, що буду навчатись під час війни. Війна — для мене дуже болісне слово, як і для багатьох українців. 24 лютого ми з братом спокійно спали, але коли я прокинулась, лунала перша сирена. Не розуміючи, що сталось, ми дуже злякалися, адже як і усі українці, ми ніколи не розпочинали ранок з перегляду новин, що зараз для нас буденно.

Мати з роботи зателефонувала та повідомила нам страшну звістку: “Почалась війна!”. Мені одразу стало моторошно. Я згадала, що у батька вихідний, але було запізно. Він ще вночі пішов з дому, мій батько — військовий...

Він усе своє життя присвячує охороні кордонів нашої держави. У 2015 році він залишив нас, поїхавши в Донецьку область захищати наші кордони. Я зі сльозами на очах згадую ангеликів, які ми робили у школі для наших захисників. З початком повномасштабного вторгнення ми не бачили батька місяцями. Було страшно, коли він не брав слухавку. Згодом українці трохи заспокоїлись та почали показувати свою силу, даючи відсіч ворогу. Війна “зняла маски” з багатьох людей, як і з публічних, так і з мого особистого оточення.

Мені було прикро, що коли над моїм будинком пролітали ворожі ракети, мені казали , що я винна, що не виїхала за кордон. Як я можу залишити свою родину, маленького брата, мати, яка не знаходила собі місця під час тривог, та головне, батька, який захищав і продовжує захищати наш сон. Я вважаю що, за кордон можна поїхати у відпустку, але ніяк не проживати там. Ми там чужі. Авжеж, нам допомагають, але люди не готові ділити з нами свій дім.

Війна розділила наше життя на “до” та  “після”, відкрила обличчя кожного мешканця України. Хтось почав волонтерити, збирати великі кошти для ЗСУ, молоді хлопці та дівчата почали підписувати контракти на службу у ЗСУ. Люди почали цінувати все, до найменшої крихти хліба. Або навпаки, дорослі чоловіки почали тікати за кордон, люди почали нахабніти, підвищився рівень корупції.

Хтось каже про “рускій мір” та здає позиції хлопців, координує ракети ворога. До таких людей у мене взагалі немає поваги, будь-то дівчина чи хлопець, незнайомці або близькі — такі люди не мають жити в нашій країні. Я думаю, що більшість моїх земляків погодяться зі мною.

Війна мене змінила, починаючи від оточення до особистих якостей та думок. Я почала робити те, що раніше вважала важким, думати по-іншому. У мене з’явились нові принципи та пріоритети, війна відбивається на кожному з нас. Я дуже вдячна нашим захисникам, волонтерам, медикам та всім, хто прикладає максимум зусиль для перемоги України. Вдячна також своєму навчальному закладу, який зміг організувати очне навчання та створили нам, студентам, комфортні та безпечні умови для навчання та проживання.

Я пишаюсь усіма, хто поклав свою душу і тіло за нашу свободу, починаючи з давніх часів, та сьогодні, тому що не просто так наш гімн має саме такі рядки:”Ще не вмерла України і слава, і воля! Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля! Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці; Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці.”

Моя країна сильна, незламна, вона буде стояти до останнього подиху. Я пишаюсь тим, що я — українка!