До війни у всіх була робота. Я працювала на хлібозаводі. Діти [ходили] і в школу, і в садок. Слава Богу, вони зараз відкрилися. Один раз ми виїжджали, але повернулися назад і мешкаємо тут.

Я живу недалеко від кладовища. Снаряди влучали і на кладовище, і в мене в будинку вилітали вікна. Снаряди влучали і в будинки. Це була катастрофа! Усі бігли, хто куди, у різні боки. Я навіть не можу передати словами! Усі тікали зі своїх будинків, а поруч падали снаряди.

Ми живемо трохи далі від центру Мар’їнки. Пам’ятаю, як все горіло на Заводській, палахкотів «Газбуд». Це все було серед білого дня. Люди бігли, хто куди. Я навіть не можу пояснити, як це було. Слово «шок», напевно, м’яко сказано.

Коли падало недалеко від нас на кладовищі, тоді ж до сусідів влучило в будинок, він не був розбитий. У нас вилетіли вікна, осколками був побитий дах. Вибух був настільки сильний, що в нас відкрилися двері. Ми сиділи в кутку в останній спальні. Я не можу передати, що це було...

У Мар’їнці складно знайти роботу. У Кураховому мало хто влаштовується, бо туди треба їздити, а автобуси ходять погано. Я їжджу на заробітки на яблука, працюю тільки вахтовим методом. Тут навіть роботу прибиральниці годі й шукати.

Ми отримували допомогу продуктами, її видавали багатодітним, пенсіонерам. Я отримувала як багатодітна мама, у мене четверо дітей. Була гуманітарна допомога – то мука, то масло, то цукор, то крупи. Однокласнику моєї дочки Фонд Ріната Ахметова добре допоміг, йому зробили операцію, дістали осколок у черепі й допомогли з медикаментами.