Ми є патронатною родиною з міста Чернігова. Весь час перебували дома і зараз також, але в 2022 році був великий страх, що оточення нашого міста може перерости в окупацію. Дякувати Богові наше місто вистояло. 

На той момент у нас в родині окрім наших двох дітей перебувало ще дві маленькі дівчинки (6 міс і 1,5 міс), тимчасово влаштовані в нашу сімʼю. Це було не просте випробування, через відсутність світла, води, через страх, паніку, 

не розуміння, як може йти війна в нашій країні. Але ці маленькі дівчата  давали нам сил, віри, надії, сподівань, що все мине і ми витримаємо. Адже це діти, їм все одно, аби було тепло, затишно, смачно, безпечно. Їх сміх і веселощі давали миті забуття, відволікали від реалій. Адже поряд будинку стояли наші танки, через 5 будинків від нас  впав російський літак і розбив і випалив декілька будинків навколо. 

Біля дитячого садка нашого району скидали фаби 500 і тим самим руйнували будинки. Потім розбили міст наш, виїзд до Києва. 

Хоч з маленькими дітьми ми так і не наважились виїжджати (адже багато машин під час виїзду росіяни розстрілювали), але з мостом ніби розлітались вщент мої надії на порятунок. Але все-таки місто вистояло, наші воїни нас захистили і ця чорна орда відійшла.

Влітку дівчата пішли під усиновлення до родини, в якої не було власних діточок. І зараз вони присилають фото їх щасливої родини. І це надихає, коли бачиш, що діти отримують нову люблячу сімʼю, отримують шанс на щасливе майбутнє. Зараз до нашої родини довлаштовані ще двоє хлопчиків, які під час окупації Чернігова перебували також в місті. Бачили жахи окупації, інколи були без їжі, адже це діти з сімей зі складними життєвими обставинами. Також дівчина Вероніка, яка має свою історію, не легку, але яка має в собі сили вибратися з того оточення, в якому перебувала з біологічною родиною і з усіх сил намагається навчатися йти до мети. 

Ці діти жодного разу не були в дитячих таборах. Для них це поки нездійснена мрія. Тільки уявіть їх радість і захоплення вже навіть від подорожі на потязі, потім гори Закарпаття і турбота і різні цікавинки, яких вони не знають в таборі, разом з іншими дітками. Я дуже буду сподіватись і чекати, що цей шанс, бути першим табором в їх житті, ви зможете їм надати.

У кожної дитини своя історія, яку так швидко і не опишеш. 

Один хлопчик осиротів повністю. Інший перебував певний час під фізичним насиллям (побиття) співмешканцем матері, поки це не виявили в школі. У дівчини повісився батько на очах її і пʼє мати, 

але вона світла і чиста і сподівається на краще майбутнє.

Коли почалась війна ми не вірили, що це може бути насправді. Але вже чули вибухи, горіла нафтобаза, епіцентр і військовий ліцей. А я залишивши дома дітей, бігала по чергах в магазинах, щоб купити запас дитячого харчування для шестимісячної малечі. Маленьким дітям не говорили зайвого.  А старші все бачили і чули. 

У старших дітей був страх, вони весь час намагались бути в підвалі.

Ці хлопчики, які перебували в місті і бачили своїми очима танки, чули вибухи, бачили наслідки. Один хлопчик жив поряд з багатоповерхівками, по яким вдарили росіяни в березні 2022 р. і де було 43 загиблі людини. Це велика трагедія. А для дитячої психіки це ще і велика травма. Богдан і Міша розповідають, як були дні, коли майже нічого не було їсти.

Найстрашнішим днем був день в кінці березня 2022 р., коли вночі росіяни розбили міст, виїзд з міста в бік Києва. 

Це була єдина дорога, якою можна було виїхати в Україну. Всі інші дороги з сторони Білорусі і Росії були окуповані. Таким чином наше місто ніби опинилось в пастці. 

Для нас  це була ще психологічна пастка.

На жаль, речей, які б нагадували про початок війни, немає. Навіть видалила всі фото, що нагадували про той час. Болісно було натрапляти на них.