Селіна Марія

8 клас, Ірпінський ліцей № 1

Вчителька, що надихнула на написання – Новик Юлія Вікторівна

Війна. Моя історія

Усе це почалося ще з 2014 року. Тоді мені було тільки 4 рочки. У такому ранньому віці я не пам'ятала та і взагалі не розуміла, що коїться навколо мене. Навіть коли я пішла до школи, і кожного року у нашому класі з’являлися нові діти, які зі своїми родинами тікали від війни, тоді здавалося, що те лихо було десь далеко від нас. Але 24 лютого 2022 рік – це день, який змінив мене, мою родину, кожного з нас.

Я прокинулась від того, що почула якусь метушню у нашому будинку. Коїлося щось незрозуміле. Майже одночасно почав розриватись телефон від дзвінків та повідомлень. Спросоння я взяла слухавку. Це була моя найкраща подруга Ірина. Усе, що я почула у ту хвилину: "Маріє, почалася війна." Тоді подумалося, що це якийсь дурний жарт. Але після такого уже не спалося. Я зайшла у кімнату до батьків. Вони вже не спали і дивилися новини по телевізору. Я запитала, що трапилося, а мама лише тихо відповіла: «Ще дуже рано. Муся, іди ще трохи поспи»…

Я повернулася до кімнати. Зайшла у соціальні мережі й побачила багато повідомлень від подруг та рідних. Мій старший брат Назар теж не спав. Сидячи тихенько у кімнаті, ми разом читали повідомлення. Але із новин уже було чітко зрозуміло – це війна. Це те, про що ми раніше читали лише у книжках з історії та чули із розповідей літніх людей.

24 лютого 2022 року країна-агресор почала повномасштабну війну проти України.

А потім був важкий день.

Уже ближче до обіду на подвір’ї було чутно далекі постріли та вибухи. Кожної хвилини вони були усе ближчими до нас. А ще вранці усе це здавалося таким далеким і нереальним!

Приблизно о 17.00 вибухи лунали вже зовсім поруч. Було дуже гучно і ми усією родиною спустились у підвал під нашим будинком. Згодом до нас прибігли родичі та знайомі, які мешкали у квартирах і котрим ніде було сховатися. От і назбиралось нас у підвалі 25 людей, один великий собака та дві кішки.

Усі ми стали однією дружньою родиною: запаслися продуктами та питною водою, забили вікна у будинку, під’єднали шланги до води на випадок пожежі, для дідуся та чотирьох бабусь зібрали необхідні ліки.

Так ми прожили майже десять днів. І кожного дня ми сподівалися, що завтра увесь цей жах скінчиться. Але вже на початку березня залишатися у будинку стало зовсім небезпечно.

Пам’ятаю, як почали обстрілювати район університету. Того дня ми усі спустилися до підвалу. Вибухи лунали десь зовсім близько. Настільки, що було чутно, як дрібні уламки від вибухів хвилею сипались на дах нашого будинку.

Усіх дітей зібрали у віддаленому кутку підвалу, накрили ковдрами та товстими матрацами. Жінки молилися. Саме у цей час снаряд влучив у сусідній будинок.

Ми змогли виїхати з Ірпеня вранці 5 березня. Їхали дуже повільно, колоною із п’яти машин. Саме у цей час над нами літали винищувачі. У нашому будинку залишилося п’ятеро літніх людей, які відмовились їхати з міста. Зв'язок із ними пропав через кілька годин після нашого від’їзду. Мама постійно плакала і намагалася додзвонитися до бабусі.

Нашу велику родину із вісімнадцяти людей прихистили знайомі у Хмельницькій області.

Там ми прожили більше двох місяців. Зв’язку із Ірпенем майже не було. У кінці березня стало відомо, що померла одна із бабусь і її поховали у нас на подвір’ї.

Таким важким був той березень.

Дякуючи волонтерам, ми змогли евакуювати нашого дідуся та бабусь, які залишились у будинку. Ця подія сталася 28 березня.

Саме у цей день дідусеві виповнилось вісімдесят чотири роки і саме цей день вважається Днем звільнення Ірпеня.