Куркуріна Людмила Григорівна,

директор КЗ Чорноземненської ЗОШ І-ІІІ ступенів

Війна. Моя історія

Окупація, окупант, окупаційний порядок, колаборація, колабораціоніст… Впевнена , що ніхто з нас, навіть у вісні не уявляв, що ці поняття історії Другої світової війни, стануть характеристиками сучасного життя.

24 лютого – страшна дата, яка поділила наше життя на «до» і «після»!

Що було «до»? Веселі яскраві шкільні свята, цікаві проекти, мрії, які ставали змінами, посмішки дітей і, звісно, наша найкраща веселкова школа ­– ­ маленька сільська школа в селі Чорноземне, яка є авангардом змін в освіті Якимівської громади.

І «після» – зброя, причому в якійсь нереальній кількості та звідусіль. Навчання призупинено! Перелякані оченята учнів. Питання та розпач в очах батьків. Колеги, мої найкращі, сильні, незламні колеги, які просто вирішили працювати, навіть в умовах окупації!

Перші збори у школі відбулись коли вже кожен чув голос війни. Одноголосно прийняли рішення не призупиняти навчання, не залишати наших учнів та батьків на самоті. Але яким має бути урок в умовах війни? Немає світла, немає зв’язку та доступу до мережі Інтернет, постійні відголоски вибухів. Та мусили шукати можливості.

В перший тиждень вирішили зробити такі собі чек – листи у форматі картинки з викладеним теоретичним та практичним матеріалом з предметів. За першої можливості розіслали дітям з вправами психологічної підтримки з порадами батькам. Ніколи раніше учні не реагували так активно на шкільні завдання! В подальшому, дякуючи співпраці та підтримці нашого Інтернет-провайдера, зв'язок налагодився, навіть в таких складних умовах, продовжили працювати в форматі zoom – уроків за розкладом.

Такі заняття в українській школі, коли навкруги озброєнні люди, коли постійний рух військової техніки по трасі поблизу села, коли викрадають вчителів, коли люди в розпачі та зневірі – то дійсно подвиг. Я пишаюся кожним вчителем та вчителькою, які знаходили в собі сили з посмішкою на обличчі кожного ранку казати своїм учням «Вітаю», робити вправи стійкості, підтримувати психологічно, нести знання.

Школа перетворилася в соціальний хаб. Люди почали звертатися до нас за допомогою – моральною, психологічною, матеріальною. І, звичайно, наша шкільна команда не залишилася осторонь – організували збір пакунків гуманітарної допомоги, допомагали в отриманні документів, ліків, організації підвозу.

Сьогодні, коли окупаційна влада вимагає співпраці та відновлення роботи навчального закладу, ми одноголосно – всі без винятку, відмовилися від будь-якої співпраці. Тиск страшенний, переважно задля красивої картинки, проте ми стійкі в своєму рішенні. Наша віра в Перемогу незламна! Україна понад усе! Продовжуємо волонтерську діяльність, бо нашої підтримки потребує громада, і, нажаль, чим далі, тим більше! Впевнено готуємося до нового навчального року в нашій найкращій українській школі – навчаємося, підвищуємо кваліфікацію, зберігаємо віру.

Вся моя розповідь про життя в окупації через призму освітянки, адміністраторки навчального закладу, колеги, члена команди найкращої школи. Щоб розуміти як складно, гірко, сумно, яка нестримна туга в серці кожного з нас , треба просто перейти за хештегом #КЗЧорноземненськаЗОШ в соціальній мережі Facebook і подивитися яким насиченим, невгамовним, яскравим, веселковим було наше шкільне життя.

І ще про одне – кожен з нас мріє про Перемогу! І кожен намагається приблизити її якнайшвидше. Вчителі школи, учні старших класів та випускники школи тісно співпрацюють з чат – ботом еВорог, думаю не треба пояснювати суть його діяльності. Точно знаю, що у рахунках в Чорнобаєвці є частинка нашої участі.

Життя в окупації. Я ось зараз замислилася, а чи є воно те життя в окупації? Чи живемо ми тут зараз так як хочемо, можемо? Чи просто рахуємо дні? Нажаль, рахуємо дні до… Проте регулярно допомагаємо, підтримуємо, волонтеримо! Але не живемо, бо життя – це свобода, воля, щастя. Коли крила за спиною, коли посмішка не сходе з обличчя від радості, коли бачиш успіхи учнів, їх звершення та перемоги.

Сьогодні нас позбавили всього цього, позбавили найголовнішого – свободи! Страх, зневіра, неспокій, грати, озброєні солдати та військова техніка. Ми в окупації!

Але коли проходиш повз школи – такої охайної, уквітчаної, рідної, відчуваєш, що не може це тривати довго, зміни не за горами. Віримо в ЗСУ! Віримо в Україну!