Шаповал Еріка, 10 клас
Комунальний заклад «Харківський ліцей 107» Харківської міської ради,
Вчитель, що надихнув на написання есе: Варфоломєєва Тетяна Вікторівна

Війна. Моя історія

Початок повномасштабної війни змінив життя багатьох українців, серед яких є і я. Під час неї моя життєва перспектива розверталася у різних напрямках декілька разів, можливо розвернеться ще. Зараз моя історія навчить мало чому, окрім важливості вміння цінити усе приємне у своєму житті, бо вона ще не дописана і, поки що, краще мені не стає.

Війна застала мене у стані щасливої дитячої несвідомості. У мене було все, що було мені потрібно: друзі, хороші стосунки в сімʼї, гарні оцінки в школі, яскраві перспективи та жага до життя. Того ранку я прокинулася від вибухів, батьки вже метушилися з документами. Ми довго не думали та поїхали з Харкова вже ввечері. Якийсь час ми пожили по іншим містам України, допоки батько з братом не вирішили йти на війну, а ми з мамою, бабусею та котами – за кордон.

На чужині не клеїлося: не те місце, не ті люди, усе якось не по душі, усе жахливо не моє. Половина сімʼї на фронті, рідні друзі далеко, тут цькують у школі, нічого свого. Досвід життя у німецькому селі навчив мене адаптовуватися, саме там був початок моєї української свідомості, там я почала знаходити свій стиль, уподобання в музиці.

У грудні 2022 року у нас видався шанс зʼїздити додому, а я страшенно сумувала за батьком, братом, друзями та Харковом, так що такій можливості була безмежно рада. Ейфорія - рідні люди, рідні місця, все майже таке, яке було раніше. Але потім на мене чекало розчарування. Те саме місце та ті самі люди не значить те саме життя. Через тиждень батько з братом повернулися на фронт, деякі друзі поїхали, на вулиці початок не 2022, а 2023 року, усе змінилося. Я ніби очікувала подорожі у часі, де все знову буде несвідомо щасливим та мирним, життя буде повільно плисти у своєму руслі, а у вікні не буде тріщини від уламку ракети. Через місяць ми повернулися у Німеччину, але пробули там тільки до середини лютого. Дванадцятого числа вранці мене розбудила мама зі словами, що ми їдемо завтра і треба збирати речі. Я зраділа, але не зрозуміла, ми ж повинні були досидіти зиму? Тут явно відчувалося щось не те.

«Батько загинув». На цих словах стався черговий поворот мого життя. Перші дні мені було скоріше страшно, ніж сумно. Я не могла собі уявити навіть приблизно, що мене чекає далі. Чи переживу я це взагалі? Я знала, що таке стається у наших реаліях і це, на жаль, перестало бути рідкістю, але ніколи не допускала, що це може статися саме у нашій сімʼї. Вони проходили купу жахливих ситуацій, де від смерті відділяло декілька секунд чи сантиметрів, але у цей раз його нічого не відділило.

Ми повернулися додому з кінцями. Похорони, поминальні вечори, слова співчуття. Пройшов час, життя ніби якось живеться, зʼявились нові друзі, нові уподобання, все змінилося, я змінилася. Але яким би «нормальним» це життя не було, я не можу повʼязати його зі старим. 24 лютого я ніби прокинулася у паралельному світі, звичайне життя поставилося на паузу і почало будуватись нове, а я все ще чекаю, коли прокинусь одного зимнього ранку, де мені знову буде 13, батько буде бігати по квартирі, запізнюючись на роботу, а я буду снідати, вмовляючи маму сьогодні залишити мене вдома через тест з біології.

На жаль, життя - не повчальний фільм чи пригодницька книжка, де, пройшовши через тяжкі обставини, герої обовʼязково доходять до щасливого кінця. Звісно, колись я перестану жити минулим, не розуміючи, де ще шукати щастя, якщо не там. Але я точно ніколи не забуду свого щасливого дитинства і тих, хто його так болісно обірвав. Весь цей досвід дав мені величезний поштовх у розвитку та пошуку себе, можливо, я зрозуміла якісь речі раніше за однолітків, але…

Чи вартувало воно того?