Гура Ксенія, 9 клас
Одеський Ліцей №23
Вчитель, що надихнув на написання есе: Куницька Надія Іванівна
Війна. Моя історія
Минуло 603 дні з того моменту, як життя всіх українців розділилося на до та після. Минуло 603 дні з того моменту, як країна, яка важалася “братом”, забрала у нас право на повноцінне життя. На життя, з можливостю сміливо дивитися у майбутнє. Пройшло 603 дні з повномасштабного вторгнення Росії на рідну Україну, і ми ніколи не пробачимо. 24.02.2022 страшна дата для кожного з нас, і я не виняток. Мені безмежно шкода всіх кого будив не дзвін будильника, що в порівняні з вибухами здається раєм. На мій подив, вдома був тато. Він мовчав, викликавши в мені бурю нерозуминня. Перевіривши телефон, я побачила наповнені страхом повідомлення від подруги: "...поряд вибухи. Люблю тебе". Я не вірила своїм очам. На жаль, це не сон. Я не розуміла, яка війна, може це жарт? Ці думки кружляли в голові, перебиваючи один одного, боляче вдаряючись об стінки мозку. Додому повернулась мама, кажучи ті слова, в дійсність яких так відчайдушно не хотілося вірити: "війна". Нам зателефонувала стурбована бабуся, повідомляючи про вибухи у місті. На мої пітаня, налякані не менше за мене батьки, відмовлялися щось коментувати. Прийшло повідомлення. З подругою все гаразд.
Ми прийняли рішення виїхати з міста, і поки батьки збирали тривожну валізу, я слухала звуки “сирени”. Ми розгубилися, до такого не можна бути готовим. Вибухи змушували будинок затрястися. В цей момент я зрозумила що це все наяву, відбувається зі мною, з моєю родиною, з моїм народом. Ноги затремтіли піддаючись паніці.
Дорогою до села ми бачили військових, що їхали колонами туді де їх потребували. То були наші захисники що ставили на кін своє життя заради свободи нашої країни.
Перший тиждень ми спали в одязі, щоб встигнути сховатися. Одним, на щастя спокійним ранком, мама розповіла про своє рішення. Тривога, холодний підвал, злякані очі-це все стало синонімами нашого життя. Кожен втомився, але мама особливо, адже її серце билося за всіх нас. Вона втомилася жити у всепоглинаючому страху. Кожен має право на спокійне та безпечне життя, навіть якщо забрали його насильно. Ми були змушені залишити Україну.
З мокріми від слез щоками, ми прощалися з татом. Усередині горіла наївна надія що через кілька днів ми повернемося туди, де нас завжди чекають, де нам рідний край розкриє свої обійми, зігріваючи після холодів, та я не про погоду. Але нам довелося йти, не бачивши кінця тіеї черги. Я, мама, і моя тітка що теж не спала всі ці ночи, йшли по узбіччі серед десятків таких же як ми.
Ми були розгублені, не знали що нас чекає далі, але ми знали, що може не так скоро як хотілося б, але ми повернемося до нашої сильної, вільної України. Де мужні військові захищали нашу батьківщину заради життів що живуть зараз, і заради тих хто буде замість нас. Де їхні дружини допомагали в тилу займаючись волонтерством. Де кожен українець горів надією на перемогу допомагаючи наблизити її данатами. Де звичайні молоді люди ходили разом з нами по тій узбіччі цілодобово раздаючи їжу та пледи, не звертаючи уваги на власні замерші руки, адже їх грів запал українського серця.
Ми йшли одинадцять кілометрів. Темніло, ноги нили, на стопах залишились шрами від роздертих ран. Дійшовши до кордону ми стояли там поки мене, з іншими, такими ж змученими дітьми не помітили і пропустили вперед. Далі нас чекали тяжкі дві доби в Молдові, кілька діб у дорозі і ми у Польщі. Нарешті спокійно дихаючи, але не на повні груди, адже наше рідне повітря так далеко. Я впевнена, якби Україна була людиною, вона б уберегла кожного, закривши своєю груддю. Попереду чекав ще довгий шлях, але ми впоралися.
Моє життя не стане колишнім, так само як і життя моїх братів – українців. Ми пережили багато, і багато нам ще доведеться. Ми все ще не можемо дивитися в майбутнє, але ми можемо його будувати. Я пишаюся, що я українка, але ця тема вже для іншого твору.
