Притуло Михайло, 2 курс, Херсонський політехнічний фаховий коледж Національного унiверситету «Одеська полiтехнiка»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Куліковська Наталія Михайлівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Ранок 24.02.2022 залишив темну пляму на серцях всіх українців. Долю багатьох людей було зруйновано цього дня, а про деяких ми більше ніколи і не почуємо… Що ж до мене? Я один із тих, кому не пощастило потрапити в окупацію. Вісім важких як морально, так і фізично місяців. Кожен день ти відчуваєш страх, страх який важко передати, але я спробую.

Уяви як ти прокидаєшся, а на порозі твого будинку стоять люди зі зброєю в руках. Найстрашніше те, що ти не знаєш, що в них на думці.

В моєму випадку просто перевірка паспортів і телефонів, так тривало близько трьох разів. Ціни на їжу зросли, а одяг взагалі рідко де можна було знайти. Частина ринків спорожніла і вибору, що купувати не було. Дуже страшним моментом було коли вони погрожували нашому сусідові знищити частину його майна, але оскільки він встиг виїхати з окупації, мій батько пішов до них сказати, щоб вони заспокоїлися. На щастя, все обійшлося.

Найкращий момент за ці майже три роки, це звільнення мого міста від ворога. Новина про те, що нас звільнили прийшла до нас від сусідів.

Ми спочатку не розуміли, що відбувається, вони в сльозах і з усмішкою на обличчі: «Наші по селищу проїхали, наші!». Перші кілька днів я з батьками не могли повірити в це, але були дуже раді і вдячні нашим воїнам за все. Я з друзями виходили і махали військовим машинам, що проїжджали, на честь подяки за все, що вони для нас зробили. Дехто сигналив і посміхався нам, дехто зупинявся і дарував нам свої шеврони.

Сумним залишається те, що моє місто й досі потерпає від обстрілів, але ми не засмучуємось і віримо в перемогу з самого початку і до самого кінця!