Щелканова Тамара, вчитель, Андріївський ліцей №2 Донецької територіальної громади Ізюмського району Харківської області

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна... Хто б міг подумати, що ми, вчителі, продовжуватимемо навчати дітей в умовах війни, а наші рідні й друзі триматимуть на своїх плечах економіку країни, під кулями забезпечуючи нам тепло й світло. Але це реальність, яка стала нашою повсякденністю. 1000 днів ми живемо в стані війни, і кожен з нас обрав свій фронт, свій шлях у цій боротьбі за свободу.

Я продовжую навчати дітей у рідному ліцеї, не залишаючи країни та своєї роботи.

Бо нам, вчителям, робити своє, бо хтось має передавати знання наступним поколінням, навіть коли світ навколо коливається під звуки вибухів. Моя професія – це мій спосіб підтримати нашу державу, наших дітей, наш майбутній мир. Я викладаю українську мову і літературу, бо вірю, що слова теж можуть бути зброєю в цій війні, і що культура – це той фундамент, який допоможе нам зберегти нашу ідентичність і душу народу.

Мій чоловік також працює, стоячи на іншому фронті. Він – вартовий нашої енергонезалежності.

Ми живемо на тій території, де видобувають газ, і щодня він забезпечує країну ресурсами, що так важливі для нашої боротьби. Я бачу його силу, його стійкість, і це надихає мене не здаватися, навіть коли стає важко. Коли війна застала нас вдома, ми не знали, чого чекати. Паніка, страх і розгубленість – це перше, що прийшло з новиною про початок обстрілів. Наше селище не було окуповане, але війна вже дихала в спину. Зовсім поруч, у місті Балаклія, яке пів року перебувало під окупацією, люди переживали пекло на землі.

Ми чули про їхні страждання, про жорстокість, про життя під постійним ворожим гнітом. Ми бачили страх в очах один одного і розуміли, що це може статися й з нами.

Кожен день ми жили на межі між страхом і надією. Дні зливалися в нескінченне чекання – чекання новин з фронту, чекання сирен, чекання, що все закінчиться. Ми слідкували за новинами з окупованих територій з жахом, в якому перепліталися розпач і безсилля. Люди, яких ми знали, сусіди, знайомі, наші близькі – всі вони опинилися в пастці війни, без можливості врятуватися. Ти не можеш допомогти, не можеш навіть повірити в те, що відбувається.

Ця війна була не десь далеко, вона вже стояла на порозі наших домівок. І ти живеш з усвідомленням, що кожного дня можеш втратити все.

Та у вересні 2022 року ми стали свідками дива. Дива, яке здійснили наші герої, Збройні сили України. 6 вересня ми плакали від щастя, бо почули довгоочікувану звістку – Балаклія та Ізюм були звільнені. Сльози радості змішувалися зі сльозами болю за тих, хто не дожив до цього дня. Я бачила, чула, відчувала це. Такі моменти ніколи не забудуться. Вони назавжди залишаться в нашій пам'яті, як доказ нашої сили, нашої єдності. Кожен українець в цей час став частиною великої боротьби. І хоча мені здається, що я не роблю нічого героїчного, я відчуваю, що моє бажання і прагнення до перемоги – це теж внесок.

Ми всі – частинки цього величезного механізму, і кожен з нас наближає перемогу своїми діями, своєю вірою.

Я не хочу жити поруч із росіянами, які завдали нам стільки болю. Я не хочу бачити їх тут, на нашій землі. Вони спробували забрати в нас усе – наші міста, наші домівки, наш мир. Але вони не забрали головного – нашої сили духу. Ми вижили, вистояли, і тепер рухаємося вперед, до нашої спільної перемоги. І я вірю, що цей день настане.

Бо Україна – незламна, як і кожен із нас.