Гавриленко Марія, учениця 9 класу Харківського ліцею №80 Харківської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Ткачук Еліна Ігорівна

Війна. Моя історія

З початком повномасштабної війни в Україні підлітки зазнали багато переживань через втрату друзів, близького оточення та необхідності змінити місце проживання. Моя історія – це історія  і про мене, про мої відчуття на початку війни та впродовж  всього часу військового стану, так і історія багатьох таких, як я. Як і більшість українських учнів,  23 лютого, ввечері. я збиралася до школи і готувалася до написання контрольної з географії, але 24 лютого вранці прокинулась від гучних вибухів та метушні батьків по квартирі: почалася війна.

РФ обстрілювала всю Україну, і найбільше потерпали прикордонні міста. Харків та Харківська область заходяться на кордоні з Росією та з окупованими територіями( Донецькою та Луганською областями). Почалося оточення міста, і було дуже чути обстріли, вибухи у місті.

Через 7 днів ми з мамою вирішили виїхати за кордон до Польщі. Багато побутового дискомфорту довелося пережити у перші дні нашої подорожі, але коли ми потрапили до Кракова а потім до Істебні(село на півдні Польщі),то побут і життя поступово налагодилося, прийшло в норму. Життя набирало свого темпу: мама(вона у мене медик) почала працювати у місцевій лікарні, я почала відвідувати польську школу.

Дуже сподівалися, що скоро це все закінчиться , але війна в Україні набирала обертів. Період адаптації перебування у Польщі затягувався, все частіше ставало питання про прийняття важливого рішення: чи назавжди залишитися у Польщі, більш поглиблено займатися вивченням мови, здобувати освіту в цій країні або повертатися на Батьківщину…

Пізніше розпочалось онлайн навчання в українській школі, і знов переді мною постав вибір: продовжувати повноцінне онлайн навчання в українській школі чи відвідувати  польську. Я була охоплена почуттями, між якими я просто розривалася: у повному побутовому благополуччі все більше я відчувала внутрішню спустошеність, поряд була тільки матуся, а вся родина, знайомі, друзі залишилися в Україні.

І ми стали перед вибором: або ми маємо лишатися тут заради мого кращого майбутнього у європейській благополучній країні, або їхати до родини в Україну і продовжувати навчання , але, нажаль, в онлайн форматі. Ми вибрали останнє, але той дорогоцінний досвід, який я отримала, не пройшов для мене марно: він розкрив мені мене, мій власний потенціал та можливість проявити себе у другій країні.

Зараз я навчаюсь у 9 класі і стою перед вибором професії та напрямку діяльності та все більше розмірковую про те, що на кожному життєвому етапі людина стоїть перед вибором. Попри війну, в Україні продовжується життя і діти отримують гідну освіту на всіх рівнях.

Завдяки солідарності західних країн українські діти мають змогу навчатися там та будувати своє майбутнє. Виклик прийнятий, зважені всі «за» і «проти», і кожен приймає своє рішення і йде своїм шляхом.

Мій шлях нерозривно зв’язаний з Україною, яку зараз захищає мій батько, як і тисячі чоловіків, кожен з яких є для когось батьком, чоловіком, братом, нареченим. І після нашої перемоги я хочу бути корисною для своєї країни. Моя доля – бути разом зі своєю землею.