Маслєнікова Анна, 11-б клас, Дачненський ліцей №1

Вчитель, що надихнув на написання — Мальцева Інна Сергіївна 

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна – це завжди біль, втрати та руйнування. Минули вже майже три роки війни і немає людини в Україні, якої б війна не торкнулася. Комусь довелось залишити рідну землю та переїхати в інше місце або навіть в іншу країну, хтось втратив дім, хтось втратив рідних або друзів, а хтось, захищаючи нас від ворога, лишився життя…

Я живу в селі Дачне, яке розташоване на півдні України в Одеській області. Здавалося б – мирне село, де панує тиша й спокій, але за останні 1000 днів ця думка про нього стало хибним враженням. Наш спокій постійно порушують сирени та звуки вибухів, які лунають із різних напрямків області.

Були дні, коли до нас прилітало по 4-6 ракет, і це було неподалік від мого будинку, навіть каміння, яке відлетіло від ракетного удару, поробило нам дірки у фасаді дома.

Це насправді лякає. Іноді приходили думки про те, що життя може обірватися у будь-яку хвилину, бо не знаєш куди влучить наступна ракета.

Війна змінила мої цінності та погляди на світ.

Я стала більш уважною до людей, стала цінувати кожний новий день і намагалася прожити його з користю, навіть стала краще вчитися.

Коли почалася війна – почалися постійні повітряні тривоги. Перші два роки війни я знаходилася вдома, навчаючись на дистанційному навчанні. Тоді, коли починалася повітряна тривога, ми йшли у безпечне місце, часто це підвал, кімната без вікон або коридор між стінами. Але нещодавно ми почали навчання очно у школі, і

кожен раз, коли лунає тривога ми біжимо у бомбосховище. Думки про навчання стають другорядними. Це справді виснажує, не дає зосередитися на навчанні та значно ускладнює навчальний процес,

але, водночас, тренує стійкість та мужність тих, хто навчається, мріючи про мирне і щасливе майбутнє. Вчителям теж доводиться хвилюватися - треба контролювати дітей, піклуватися про кожного з них, перераховуючи їх в укритті. До цього вони ставляться дуже відповідально та намагаються підтримати учнів, завжди бути поруч.

Так само і з музичною школою. Я граю на скрипці та саксофоні. Звісно, не просто зосередитися на своєму розвитку, коли навколо війна.

Часто втрачаєш мотивацію та сили, проте рідні та вчителі завжди намагаються все зробити для того, аби полегшити навчання, надати допомогу та підтримку, зробити нас щасливішими.

Кожен по-різному переживає стан війни. Хтось адаптувався до сирен, хтось постійно відчуває страх та тривогу, а хтось намагається зробити усе для того, аби наблизити перемогу. Для людей, які залишилися в зоні бойових дій, війна – це щоденне виживання, боротьба за те, щоб зберегти життя своє і своїх близьких. Для переселенців та біженців – це втрачений дім, пошук нового притулку, вимушене прощання з рідною землею. Для дітей – це травма, яку вони можуть не повністю розуміти, але відчувати глибоко. Для мене війна – це постійні переживання за родичів, які знаходяться на фронті, звуки шахедів, вибухів, сирен, постійна втрата сил та мотивації.

Люди сприймають і переживають війну по-різному. Для кожного війна має своє обличчя, свої виклики, страхи та надії. Багато людей вірять у те, що ця війна врешті решт скоро закінчиться. Важко сказати, коли цей день настане, але я вірю, що він настане. Сподіваюся, що ми зможемо відбудувати наші міста, села і серця.