Вдовиця Олексій, 9 клас, Коломацький ліцей

Вчитель, що надихнув на написання — Гаркавець Світлана Олександрівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Я — Олексій, і ще зовсім недавно я жив у світі, де спорт і дружба були всім для мене. Я навчався у спортивній школі в Полтаві, і кожен день був повен тренувань, командних зборів, планів на майбутнє змагань та веселих розмов із друзями. У нашій школі зібралися хлопці та дівчата з різних міст України — Запоріжжя, Харкова, Миколаєва, Одеси, Чернівці, Києва.

Ми об'єдналися спільно — перемагати, ставати кращими, і кожен з нас мріяв про свої спортивні досягнення. Але війна зруйнувала наші мрії, розкидала нас по світу,

і тепер для нас, як і для тисяч інших, мій рідний край уже зовсім інший.

Коли почалася війна, моя сім'я жила в селі і я переїхав до них, подалі від обстрілів і небезпеки. Ми були у більш безпечних умовах, але залишити звичне життя було важко. Звісно, я розумів, що це — заради безпеки, але мене глибоко засмучувала думка, що я більше не бачу своїх друзів зі спортивної школи. Кожен із нас опинився десь далеко: хтось в іншому місці України, а хтось — за кордоном, у Польщі, Німеччині, Канаді. Мене не покидає сум за тими змаганнями, на які ми їздили разом, за перемогами, які ми виборювали, за тим, як ми підтримували один одного на кожному кроці.

Тепер у моєму селі тихо і спокійно, але саме ця тиша часом ще більше підсилює мою тугу за тим, що я втратив.

Я часто згадую, як ми з командою вирушали в різні куточки країни, як стояли пліч-о-пліч на старті, як розділяли радість і розчарування. Тепер все це здається далеким минулим, і навіть часом важко повірити, що це було саме моє життя. ми розділені кордонами, і навіть спілкування через екрани не може замінити нову підтримку, яку ми мали.

Зараз я продовжую тренуватися, намагаюся не втрачати форму і мрію повернутися до змагань. У селі немає сучасного обладнання, немає тренажерів, до яких я звик, але я навчався замінювати їх підручними засобами. Я ставлю собі нові цілі, але тепер вони стосуються не лише спорту. Війна навчила мене цінувати кожну можливість, кожен день, і я зрозумів, що сила виявляється не тільки в здобутих медалях, а й у тому, щоб залишитися стійким у цей непростий час.

Мої друзі, як і я, продовжують свій шлях, кожен у своїх умовах. Ми часто згадуємо ті часи, коли ми разом бігли до фінішу, коли кожен був готовий віддати всі свої сили заради команди. Можливо, колись ми знову зберемося на змаганнях, і тоді я точно знаю, що наша дружба і наша підтримка — це те, що є силою, навіть при відстані.