Хоружа Вікторія, 9 клас, Конотопський ліцей № 14 Конотопської міської ради Сумської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Синенко Ярослава Анатоліївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна, що триває вже більше тисячі днів, стала невід’ємною частиною мого життя. Я  лише 14-річна дитина і, здавалося б, повинна  жити безтурботним життям: грати на вулицях, мріяти про майбутнє. Але замість цього стала свідком жахіть і страждань, які залишили глибокі сліди в моїй душі.

Ця війна навчила мене багато чому, і я хочу поділитися своїм шляхом.

24 лютого 2022 року ми з братом прокинулася вранці  не розуміючи, що трапилось. Зайшовши у вітальню, я побачила свою родину, яка уважно дивилась новини по телевізору. У той момент я відчула, що події, які відбуваються навколо, змінять моє життя назавжди. З екрана лунали слова, що сповіщали  про початок війни.

У  серці відразу ж запанувала тривога. Що це означає для нас? Які зміни чекають попереду?

Спочатку я сприймала війну як якусь надзвичайну новину з телевізора. Не могла зрозуміти, що відбувається насправді. Дорослі в моєму оточенні переживали, говорили про евакуацію, про бомбосховища, але я не розуміла, наскільки все це серйозно. Моя уява малювала картини боїв на фронті Луганська та Донбасу.

Я думала, що все це далеко, що нас  не торкнеться. Але, на жаль, моя наївність виявилася хибною. 

Перші дні активних бойових дій стали справжнім шоком. Сніг на вулицях перетворився на сірий від бруду, а сміх дітей зник з подвір’їв. Я пам'ятаю, як ховалася зі своєю сім'єю в підвалі, слухаючи звуки вибухів. Мої батьки намагалися зберегти спокій, але я  бачила, як трясуться їхні руки і як боляче їм дивитися на страх у моїх очах.

Кожного дня я виходила на вулицю з думкою, що потрібно чимось зайнятися, аби не збожеволіти.

Почала малювати, це ставало моєю віддушиною. Пензлі, фарби, листи паперу були способом вираження моїх емоцій. Я малювала все: пусті вулиці школи, але й надію – сонце, що сходить, квіти, які ростуть попри війну.

Я навчилася цінувати прості моменти: обійми з батьками, теплі вечори на кухні, сміх брата. Саме ці незначні речі стали моїм способом боротьби з війною.

Я не могла змінити ситуацію навколо, але могла змінити своє ставлення до неї. Пам’ятаю, як ми на кольорових папірцях малювали листівки з написами від щирого серця: «Ви не самотні! Ми з вами!» - так звучали наші послання. Листівки надсилали не лише військовим, але й тим, хто залишився в окупації. Я хотіла, щоб кожен відчув підтримку, навіть здалеку.

Коли був час і безпечно, ми з друзями приходили в школу плести сітки, які потім були передані військовим.

Часом мені вдавалося вмовити маму вийти на прогулянку. Ми завжди йшли до саду, там збиралася весела компанія друзів. Ми грали в різні ігри, сміялися, пліткували, намагаючись на мить забути про тривоги. Але навіть у темряві війни я зустріла багато яскравих моментів. Коли зацвіли дерева та позеленіла трава, зрозуміла, що життя триває. Ми пройшли через величезне випробування разом, стали ще ближчими.

Я згадую, як один мій товариш хвалився, що хоче стати військовим, захисником. Він вірив у перемогу й у те, що наша країна відновить мир.

Відтоді минуло вже 1000 днів. Я не можу сказати, що всім стало легше. Багато з тих, кого я знала, залишили наше місто, а деякі з них… я навіть не знаю, що з ними стало. Але продовжую йти вперед з надією в серці. Я знаю, що колись ця війна закінчиться, і  вірю, що все, що ми пережили, зробить нас сильнішими. Я намагаюся будувати своє майбутнє, як і мріяла. І  знаю, що моє мистецтво може стати голосом тих, хто його втратив під натиском війни.

Це мій шлях – шлях, сповнений болю, але й надії. Ми живемо, ми боремося, і ми обов'язково переможемо!