Красіков Тимур, ТО-11 група, Фаховий коледж зв’язку та інформатизації Державного університету інтелектуальних технологій і зв’язку

Вчитель, що надихнув на написання — вчителька зарубіжної літератури Борик Ірина Дмитрівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Вікно моєї спальні виходить на море. Але на відміну від більшості одеситів я бачу бурхливі хвилі не з висока, а практично на рівні горизонту. Пляж Лузанівка єдиний в місті, де до води не треба спускатись по крутих схилах. І єдиний в місті, який підходить для висадки десанту з кораблів. 23 лютого 2022 року, після того як російські дипломати спалили всі свої документи в консульстві та втекли з Одеси, батько мені сказав: «Дивись синку, день-два і все почнеться. Якщо полізуть з моря, то лише через нас. Перед атакою морської піхоти кораблі та авіація будить робити з нашого мікрорайону місячну поверхню. Не намагайся одразу втекти. Вибігай і лягай за сараєм. А коли буде тиша – біжи від моря та не обертайся. Ми з мамою та малятами якось теж виберемось».

Батько помилився 2 рази. По-перше, все почалось менш ніж за добу від його слів. І по друге – 

Одесі пощастило. Ми не спіткали долю Маріуполя, Бучі чи Гостомеля.

Затишна зимова Лузанівка не перетворилась в Омаха-біч та не була залита людською кров’ю. Одесити лише могли спостерігати за ворожими есмінцями в бінокль, аж поки за тиждень загарбників не відігнали далеко в море наші захисники.

Перші ракетні удари по місту пройшли повз мою свідомість – до 24 лютого я ще міг спати безтурботливо. Але все що було потім назавжди закарбувалось в моїй пам’яті. Батько мене розбудив: «Вставай, синку. Почалось. Треба збиратись.» Залишки сну були миттєво стерті вибуховою хвилею. Це вже потім я довідався, що «Калібр» прилетів за декілька кілометрів від нас. А тоді мені уявлялось що влучення поруч з будинком. Сонце ще не почало своє ранкове сіяння над морським обрієм, коли прямо напроти мого вікна військова техніка ЗСУ заходила на пляж боронити узбережжя.

Розуміння того, що сталось насправді прийшло лише потім. Читання новин та уважне стеження за публікаціями в медіа вже багато пізніше сформували нову карту мого духовного світу. Чи важливо особисто для мене що росіяни не наважились висаджувати піхоту з кораблів у лютневе море? Так, безперечно. Це врятувало життя моє родини. Але я вірю що й в зворотному поганому варіанті це нічого б не змінило для українського народу. Хоч би якою великою не була ціна для мешканців міста, але всі окупанти би залишились назавжди лежати на холодному піску найдовшого в Одесі пляжу.

Нескінченна череда наступних днів вже вписана в світову історію прикладом того, як сила духу перемагає бомби та ракети.

Ми навчились створювати неможливе та протистояти тим, кого вважали непереможними. 

Кожен поточний день є неймовірною концентрацією зусиль, але доки сяє Сонце українці прагнуть йти вперед. Плата за нашу свободу велика, але це краще ніж відчувати себе рабами. Дуже чекаю, коли найбільш значуща для мене сьогодні дата початку війни стане другорядною, та місце головної події в житті займе день перемоги.

Я дописую це есе під звуки сирени повітряної тривоги за вікном. Але мені вже не страшно, бо армія москалів уявляє собою лише легіони гарматного м’яса. 1000 днів війни зробили мене і всю націю сильніше. 1000 днів прирівняли національну самосвідомість до сенсу життя і тепер це девіз перемоги. Погляд назад дозволяє чітко будувати шлях в майбутнє. Українську націю не зламали століття імперського гніту, не зможе це зробити з загнаний в бункер диктатор з ядерною валізою. Віра у власні сили та самовіддана праця дозволять всім нам перемогти ворога. Слава Україні!