Красіков Тимур, група ТО-11, Фаховий коледж зв’язку та інформатизації Державного університету інтелектуальних технологій і зв’язку

Вчитель, що надихнув на написання есе - Борик Ірина Дмитрівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Прокинувшись того ранку від слів матері: «Почалася війна», я відчув, ніби все в тумані, але я все чітко пам’ятаю. Через декілька хвилин я почув вибух, і ще один. Пролетів гвинтокрил. Оскільки була немала ймовірність, що зараз до нас у місто можуть висадитися ворожі десантники - я живу прямо напроти одного з одеських пляжів - було прийнято рішення евакуюватися до моєї бабусі, яка проживає у містечку в області, за двісті кілометрів від міста. Але ми були трохи розгублені, бо батько був у відрядженні і мав повернутися тільки увечері.

Саме в цей момент у двері постукав дядько із його дружиною. По щасливій випадковості він був у місті. Було прийнято рішення, що він візьме мене, речі та документи.

Я сів до нього в машину, і ми поїхали. Я не хвилювався за матір та маленьких сестру та брата, бо вірив у батька. Коли ми виїхали, ми зіштовхнулися з першою проблемою - неможливістю заправитися через кілометрові затори на заправках. Ми понадіялися, що нам вистачить. Але коли ми під’їжджали до якогось села - у нас закінчилося паливо. Дядько збирався йти до села, коли до нас підійшов літній чоловік і запитав, що трапилося. Зрозумівши ситуацію, він відлив пального зі свого авто - і ми поїхали далі. Через ще приблизно пів години шляху в нас сталася інша проблема - потік радіатор. Але і тут нам допомогли. Через якийсь час біля нас зупинилася машина, звідти вийшов чоловік. І ми у польових умовах запаяли радіатор. В обід ми нарешті доїхали до дому моєї бабусі. Ми слухали новини та намагалися розкласти речі.

Мама та тато приїхали лише пізньої ночі: їхній маршрут кілька разів змінювали через те, що ракета влучила в трасу, затори та блокпости.

На одному з таких контрольних пунктів вони помітили літню жінку, яка ледве трималася на ногах: їй було погано, і поряд не було нікого. Мама з татом запропонували посадити її в машину, допомогли донести сумки і підвезли практично до кордону, де вона зустрілася зі своїми рідними.

Через тиждень, коли ми із дідусем проїжджали біля вокзалу, ми зустріли Олену та її доньку Катерину. Вони втікли з Маріуполя і шукали притулку у нашому невеличкому місті. Зморшки на її обличчі видавали втомлену жінку, а в руках - майже порожні сумки.

Ми надали їм притулок у квартирі, яку ми до цього здавали - безплатно та без зайвих питань. Ми принесли їм теплі речі, продукти й трохи грошей, щоб вони могли купити все необхідне на початку. 

Олена нам розповіла, що вони з донькою провели понад два тижні у підвалі свого будинку в Маріуполі. Без води, газу, світла - лише старі ковдри, запас макаронів і сірники. В їх багатоповерхівку влучило дві ракети. Тільки через декілька днів вони зустріли жіночку, яка теж евакуювалася і погодилася взяти їх із собою і довезла до Запоріжжя. Далі потяг і ось вони опинилися у нашому містечку. Саме тут, бо раніше тут проживали їх родичі, але як з’ясувалося вони давно переїхали.

Ті дні назавжди змінили мене. Я навчився бачити добро навіть у найстрашніші часи, довіряти людям і допомагати, не чекаючи нічого у відповідь. І, попри біль, страх і невідомість, саме людяність дала нам сили вистояти.