Чемпаєш Олександра, 11 клас, Вилківський заклад загальної середньої освіти №1

Вчитель, що надихнув на написання — Тихонова Ірина Іванівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

22 лютого 2022 року запам'ятався мені особливо. Того вечора ми сім'єю сиділи на кухні, пили чай і будували плани на завтра.

Бабуся раптом запитала: "А що у нас завтра за день?" Тато тоді жартівливо відповів, що завтра - війна, натякаючи на розмови про воєнний напад. Ми сміялися з його слів, не припускаючи, наскільки реальним стане цей жарт.

Наступного дня, після уроків, я поверталася додому не кваплячись. Не хотілося йти від співу пташок, від морозного повітря, наповненого передвістям весни. Я ловила кожен подих вечора, ніби передчуваючи, що він останній у такій мирній тиші. Вранці мене розбудила матуся словами: «Почалася війна!»

З цього моменту минуло вже 1000 днів. Це болісний, нестерпно тривалий період, що, здається, розтягнувся на півжиття. Ця війна докорінно змінила світогляд кожного громадянина України. 1000 днів стали уособленням масштабних втрат, страждань і руйнувань. Конфлікт, який триває вже три весни, змусив нас побачити життя з іншого боку — через призму військових дій та їхніх руйнівних наслідків.

Я любила уявляти своє майбутнє: роботу за фахом, кохання, яке зустріну, коли настане час, теплі стосунки з рідними. Я й далі мрію, бо вірю.

У мене були цілі, до яких я прагнула з усією силою та завзятістю. Найчастіше вони стосувалися навчання та розвитку моїх захоплень.

У перший день війни відчуття шоку й питання: «Що відбувається? Що буде далі?» Не могла повірити новинам, заперечувала і думала, що це якась помилка. Але з першими обстрілами і жахливими подіями на нашій землі, коли полетіли ракети і пролилася перша кров, я більше не мала сумнівів: країна-терорист не залишила нам вибору, окрім гніву і обурення. Читаючи новини в соціальних мережах, я дивувалася силі єдності і патріотизму мого народу. В перший день війни ми об'єдналися як ніколи. В нас з'явилася рішучість і готовність захищати своє щастя до останнього подиху.

Перший місяць війни змінив мене до глибини душі. Моє життя повністю пристосувалося до нових реалій, перший з яких — звук сирени повітряної тривоги, від якого на шкірі виступають сироти. За цей місяць я вивчила назви ракет, літаків і безпілотників, розуміючи, як кожен із них може вплинути на наше життя. Невизначеність і нестабільність стали щоденними супутниками. Плани більше не мають ваги, а майбутнє стало примарним і далеким. Втрата спокою проявляється у тривожному сні й думках. Але саме в цей час наша єдність і солідарність стали основою, яка тримає нас разом. Спільне прагнення допомагати одне одному і підтримувати ЗСУ — це той стрижень, що дає силу вірити в перемогу.

Соціологи кажуть, що через 30-40 років ми зможемо пробачити ворога. Але я переконана, що це неможливо. 

Я навчилася стояти на колінах і плакати з усіма, хто прийшов провести героя в останню путь. Опустивши голову, стримуючи біль, я відчуваю, як сльози мимоволі котяться, коли бачу труну, в якій лежить Захисник України. Все місто виходить на вулиці, щоб попрощатися, щоб розділити цей біль і цей момент тиші. Сльози стали для нас звичною мовою, мовчазним символом нашого опору, нашої надії.

Але попри біль, я не втрачаю віри, адже маю мрію, яка веде мене вперед. Я хочу наблизити нашу перемогу - відчуваю сильне бажання жити, створювати і творити на зло ворогам. Наше покоління стане новим стрижнем, опорою держави. Ми будемо жити, щоб шанувати пам'ять кожного, хто поклав своє життя заради майбутнього, і будемо стояти за кожен клаптик нашої землі, зруйнований війною.

Ми — народ, що знає справжнє братерство, адже нас об’єднує прагнення свободи. Ми — майбутнє незалежної України. Нехай наша пам’ять, наша відданість і наш незламний дух стануть основою тієї країни, яку ми збудуємо своїм болем, своєю силою, своїми мріями!