Воропай Марія, 10 клас, Комунальний заклад «Харківський ліцей № 107 Харківської міської ради»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Умнікова Ольга Петрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Майже три роки війни... Для мене вони були і є пекельно складними. Але спочатку розповім  про моє рідне, улюблене місто, яке називають незламним, яке й досі потерпає від ракетних ударів. Це - Харків. Місто відоме прізвищами вчених, винахідників, акторів, розщепленням атомного ядра і студентською аудиторією, найкрасивішими парками і ринком ,,Барабашово ".

Район Північна Салтівка - моя маленька батьківщина. Першим героїчно зустрів ранкові обстріли.

23 лютого 2022 року ввечері я виконувала домашні завдання, вчила вірш. Спокійно заснула. Тоді я не знала, що ця ніч буде найжахливішою в житті моєї сім'ї і у житті кожного українця. Четверта година ранку! Вибухи за вікном! Все горить! Паніка! Дзвінки з коротким словом ,,Війна!"

В це не хотілося вірити. Як сусіди, які приїздили до нас відпочивати, лікуватися, нас знищують?

Знову вибухи! В очах жах, нерозуміння! Вибігла на балкон, я побачила танки, які рухалися на наш мирний, квітучий спальний район Салтівка. В паніці всі мешканці бігли в підвал, де не було світла. Сиділи на брудній підлозі. Тулилися до холодних стін. Плакали маленькі діти на руках у батьків, молилися бабусі. Ніхто не розумів, що коїться. Малеча хотіла їсти і пити, а вийти не можна було через постійні обстріли.

Чоловіки відкривали крани опалення в підвалі, зливали брудну воду і давали дітям.

У моєї бабусі знайшлася маленька булочка, яку вона винятково для мене взяла з собою. Малі просили їсти! Моя люба, дорога бабуся дістала ту булочку,розламала її на вісім частинок - саме стільки малих було в підвалі. Діти хапали ті кусочки і слідкували, щоб жодна крихітка не впала на землю. Я розуміла, що малюки були голодні. Про себе навіть забула. З підвалу було видно, як обстрілювались наші будинки. Хотілося кричати, стогнати. Наче вчора ми милувалися зимової природою, а сьогодні наші чудові будинки перетворювалися в руїни.

Наче в фільмі жахів. Люди просто хотіли жити, працювати, навчатись. Всюди була паніка, крики, стогін.

Нелюди вбивали не тільки людей. Вони знищували наш чудовий екопарк Фельдмана. В цьому зоопарку були рідкісні тварини. Харків'яни у вихідні приїздили туди, насолоджувалися природою, із задоволенням спілкувалися з тваринами. Дивом, під обстрілами, ми вибралися з підвалу, і дворами, минаючи лежачих мертвих людей, тікали далі в місто, покидаючи свою домівку.

У мене в думках було лише одне: ,, Салтівко, рідна, тримайся, ми впораємося! Я повернуся!"

Попереду мене чекало багато міст України. Занесла мене доля і до Німеччини. Я встигла потоваришувати з німецькими дітьми. Вони нам співчували і всіляко допомагали. І все було б добре. Але мене дуже тягло додому, в Харків, на мою страждальну Салтівку. І нехай вона зараз в руїнах, обпалена війною, але вона найкраща! Бо це - моя маленька батьківщина. Цей маленький шматочок моєї України я не проміняю ні на що! Бо я тут виросла, тут мої батьки, моя рідна школа, чудові вчителі.

Вірю в те, що Україна переможе. Ми зможемо без страху виходити в парки і сквери, посміхатись сонечку. Бо Харків - незламний.