Війна принесла в життя нашої родини багато змін. Нам довелося жити в підвалі, пережити голод і холод, залишити свою домівку та навчитися існувати в умовах, до яких неможливо підготуватися.

24 лютого ми були в Харкові. Я майже не спала всю ніч. Під ранок зателефонувала сестра, а чоловіка підняли по бойовій тривозі. Я залишилася сама з дітьми і кішкою. Ми жили в офіцерському гуртожитку на території військового об'єкта, тому були змушені виїхати вже в перші години війни. Ми поїхали до сестри на Салтівку, бо були впевнені, що у спальному районі буде безпечніше. Але ми помилилися.

Я навіть не пам'ятаю, що сказала дітям, коли будила їх того ранку. Вони відреагували дуже спокійно. Зараз мені здається, що це був не спокій, а шок і повне нерозуміння того, що відбувається.

Найстрашнішим став день, коли над будинком полетіли винищувачі. Ми щойно піднялися з підвалу, щоб помитися, і в цей момент почалася небезпека. Ми жили на дев'ятому поверсі. Діти були в різних кімнатах, а потрібно було якнайшвидше зібрати всіх хоча б у вузькому коридорі. Нас було восьмеро. Я так кричала, що зірвала голос.

Психологічно дуже важко було всім. Ми не розуміли, що відбувається і як жити далі. Донька й зараз потребує підтримки. Вона відвідує підлітковий клуб «Голоси дітей». Їй це дуже подобається, адже через онлайн-навчання їй найбільше не вистачає живого спілкування з однолітками.

У перші тижні війни ми зіткнулися з нестачею їжі та медикаментів. Виявилося, що жодних запасів у нас не було, а магазини й аптеки зачинилися. Ми вчилися виживати в нових умовах, коли навіть найнеобхідніше стало недоступним.

Майже півтора року я вкладала дітям у кишені папірці з їхніми іменами, даними та номерами телефонів, щоб у разі біди їх можна було впізнати. Лише згодом я змогла їх викинути. Хотілося хоча б ненадовго перестати жити з цим постійним нагадуванням про війну.