У березні 2022 року ми виїхали з Харкова на захід України. Там прожили майже рік. Навіть перебуваючи далеко від дому, ми намагалися допомагати знайомим і рідним - передавали ліки та гуманітарну допомогу. Коли ситуація трохи стабілізувалася, ми вирішили повернутися додому, хоча розуміли, що небезпека нікуди не зникла.

24 лютого ми прокинулися від вибухів. Це був дуже тривожний ранок. Ми одразу почали телефонувати рідним, дивилися новини й не могли зрозуміти, що робити, куди бігти і як жити далі. Потім пішли до магазину за продуктами, але там вже стояли величезні черги. Люди скуповували все, що залишалося на полицях. Поки черга дійшла до нас, продуктів майже не залишилося, тому довелося шукати інший магазин і знову стояти в черзі.

Спочатку я нічого не говорила доньці про війну. Боялася, що вона буде ще більше хвилюватися і перестане спати. Перед сном вмикала їй улюблені мультфільми й зачиняла вікна, намагаючись хоча б ненадовго створити для неї відчуття звичайного життя. Але дуже швидко приховувати правду стало неможливо. Щодня вона чула вибухи, а щовечора ми спускалися до підвалу. Тоді я пояснила доньці, що в нас війна і що вона повинна уважно слухатися дорослих. Я ніколи не показувала їй страшних відео, але вона своїми очима бачила зруйновані будівлі.

Важко назвати якийсь один найстрашніший день. Кожен день війни однаково страшний, бо ніколи не знаєш, куди прилетить наступного разу. Це постійне очікування небезпеки виснажує і дорослих, і дітей.

Війна змінила й мою доньку. Вона стала більш тривожною, капризнішою і почала погано спати. Ми й досі відчуваємо наслідки пережитого.

Попри всі труднощі, нам вдалося уникнути голоду. Ми живемо дуже скромно, але найнеобхідніше маємо. Для мене великою підтримкою стала допомога волонтерів із ліками. Я маю інвалідність III групи через онкологічне захворювання і змушена довічно приймати необхідні препарати. Саме ця допомога дозволила мені не переривати лікування.