З початку повномасштабного вторгнення ми не виїжджали зі свого міста і пережили окупацію. Сьогодні ми й досі живемо під постійними обстрілами. У власній квартирі залишатися небезпечно, тому вже втретє змушені переїжджати до людей, які можуть прихистити нашу родину. Війна позбавила нас найпростішого - можливості спокійно жити у власному домі.

Перший день війни, як і весь перший місяць, ми провели у підвалі в моїх батьків. Робота зникла, місто опинилося в окупації, а кожен день проходив у страху за власне життя. На відміну від мене, донька була готова до того, що може початися війна. Я ж до останнього не вірила. Як і багато українців, о четвертій ранку ми схопили найнеобхідніші речі й поїхали до батьків, щоб сховатися у підвалі.

Перший місяць був найстрашнішим. Потім ми почали виходити на вулицю, але з'явився інший страх. Окупанти могли вбити будь-кого і будь-коли без жодної причини. Уночі вони їздили містом на танках, світили прожекторами у вікна, перевіряючи, щоб ніхто не вмикав світло. Страшно було, коли зник зв'язок, коли нас зупиняли на блокпостах, коли кожен вихід із дому міг стати останнім. І сьогодні цей страх нікуди не зник. Зараз так само страшно вийти на вулицю і не повернутися додому живим.

Усі ці події залишили глибокі психологічні наслідки. Ми переживаємо депресивні стани, постійне напруження і тривогу. Моя донька втратила всіх своїх друзів. Вона не може вільно виходити на вулицю, жити у власній оселі, повноцінно навчатися чи просто спокійно спати. Війна забрала у неї звичайне дитинство.

Під час окупації ми також зіткнулися з нестачею їжі та медикаментів. Це були ще одні випробування, які довелося долати, намагаючись вижити в умовах, коли небезпека стала частиною кожного дня.