Андрій Гришин, 11 клас
Комунальний заклад «Харківський ліцей №166 «Вертикаль» Харківської міської ради
Вчитель, що надихнув на написання есе: Ярковська Тетяна Вікторівна

1000днів війни. Мій шлях

Вільям Шекспір писав: «Війна – це трагедія, яка навчає нас цінувати мир»... 

Мирного вечора 23 лютого я повернувся з тренування та вчив вірш, бо наступного дня я повинен був розповісти його вчителю. Мені було складно, я повторював його кілька разів і нервував. Тоді я ще не знав, що на мене чекає, як зміниться моє життя через кілька годин.

Я спав, як раптом почув неймовірні звуки. Крізь віконні фіранки я побачив яскраве сяйво. Спочатку я подумав, що це грім, але звуки були набагато сильнішими і не припинялися.

Я жив у Харкові, у мікрорайоні Північна Салтівка. Вікна моєї кімнати виходили у бік кордону з Росією.

У моїх батьків постійно дзвонили телефони, всі питали: «Чи правда, що почалася війна?». Тоді я зрозумів, що ми на власні очі бачимо війну, те, про що ніколи раніше не замислювалися.

Російські війська вже наближалися до Харкова, їхня артилерія досягала Північної Салтівки. З вікна моєї кімнати я бачив, як горіли приватні будинки та автозаправка. Ми з батьками, сестрою та сусідами побігли до підвалу.

У перші дні людей у підвалі було багато, не було місця, щоб розміститися, але з кожним днем їх ставало менше. Сусіди не витримували та покидали місто.

Довгий час ми жили у підвалі, іноді підіймалися в квартиру, щоб приготувати їжу. На жаль, вранці 1 березня, коли ми готували сніданок, наш будинок почали обстрілювати. Вибухи були настільки потужними, що все почало трястися. Спершу посипалися вікна в під'їзді, і ми не встигли вибігти, як снаряд розірвався під нашою квартирою. Тисячі уламків різних розмірів разом зі склом та пополом залетіли до нашої оселі, нічого не було видно. Наше життя зберіг Бог, якому ми постійно молилися.

Після цього в наш будинок влучило ще чотирнадцять снарядів, та було зруйновано мою школу. Північна Салтівка стала щитом для Харкова.

У підвалі було холодно, всі захворіли. Магазини та аптеки не працювали. Ми залишалися у підвалі, доки військові не повідомили нам про обов'язкову евакуацію. Людей вантажили у військові машини та вивозили до безпечних районів Харкова.

Почався наш шлях у невідомість. 
Вісімнадцять годин у довжелезній черзі машин ми їхали до Полтави, там жили в одній квартирі з 17 людьми з Харкова. Ми спали на підлозі, але були щасливі, бо не чули вибухів, мали можливість купувати продукти та ліки, а також допомагали плести маскувальні сітки для ЗСУ. Також, я мав можливість навчатися онлайн у школі.

Так ми жили понад два місяці й сподівалися на повернення додому, але одного дня квартиру попросили звільнити. Довгі пошуки іншого житла не дали результатів через велику кількість біженців у Полтаві. 

Ми з мамою та сестрою вирушили у напрямку Закарпаття. Тато був змушений повернутися до Харкова, щоб працювати й вивезти з окупованого міста Куп'янськ свого самотнього 90-річного батька, з яким із квітня було втрачено зв'язок. 

На Закарпатті ми винаймали невеличку кімнату та постійно перебували в тривозі за тата і дідуся, які були далеко від нас.

Одного дня мамина подруга, яка давно мешкала в Англії, запропонувала нам тимчасовий прихисток у Великобританії. Вона допомогла оформити необхідні документи, в серпні ми вирушили до цієї країни. Шлях до Британії був довгим та цікавим — ми проїжджали красиві мирні європейські країни, але душа боліла за Батьківщину.

Великобританія зустріла нас похмурою дощовою погодою, мирним життям та ввічливими людьми. Було важко звикати до життя в іншій країні, але поступово ми пристосовувалися. Я почав навчатися в школі, мама пішла працювати.

Наразі я перебуваю в мирній безпечній країні, за що я безмежно вдячний, бо маю можливість жити, навчатися і займатися спортом. Проте, у моїй душі немає спокою, адже моя Батьківщина в небезпеці, щодня гинуть невинні цивільні люди й військові, які захищають нашу Україну.

Моя єдина мрія — це Перемога України, повернення до рідного міста, відбудова та процвітання нашої країни.