Війна принесла в наше життя лише важкі зміни. Мій чоловік і донька - військовослужбовці, тому з перших днів повномасштабного вторгнення вони стали на захист України. Я залишилася із сином у Херсоні. Через службу чоловіка ми не могли залишатися вдома, тому переїхали до моїх батьків у Чорнобаївку, де був приватний будинок із підвалом. Саме там ми пережили всю окупацію.

О п'ятій ранку я прокинулася, щоб збиратися на роботу, адже працюю вихователькою в дитячому садку. У цей момент зателефонував чоловік. Він перебував на нічному чергуванні у військовій частині й сказав лише одне: потрібно збиратися, бо почалася війна. Я схопила сумку, вже навіть не пам'ятаю, що поклала до неї, розбудила сина, і ми одразу поїхали до моїх батьків.

Синові я прямо сказала, що почалася війна. Перше, про що він запитав, було: «А як тато і сестра?». Я відповіла, що з ними все добре. Насправді ми не бачилися з ними аж до звільнення Херсона.

Найстрашнішими були всі дні окупації. Ми постійно сиділи у підвалі, адже наш будинок знаходився біля відомого аеродрому, який безперервно обстрілювали. У той час мені почали приходити повідомлення з погрозами, у яких вимагали здатися, погрожуючи, що інакше буде ще гірше. Спочатку я дуже боялася, але згодом просто викинула сім-картку. Після цього повідомлення перестали надходити, і хоча б морально стало трохи легше.

Попри все пережите, ми змогли впоратися власними силами. Великою підтримкою для мене стала моя родина, яка весь цей час була поруч і допомагала не втратити віру.