Черненко Поліна, учениця 8 класу Княгининівського ліцею Волинської обласної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Мислива-Бунько Іванна Ярославівна

Війна. Моя історія

Я проживаю на Волині – в краю синьооких озер та щедрих на дари лісів. Тут спокійно, затишно, здорово. До Європи рукою подати. На перший погляд війна не може бути моєю історією. Але перенесімось у день, коли все почалося. Ранок. 24 лютого. Моя мати прокидається через дивний звук, а згодом і я його чую. Мама здіймає весь будинок на вуха. Я сиджу та до останнього не розумію, що навколо коїться, зовсім не вірю, що війна насправді могла розпочатися. Батьки вмикають телевізор.

Новини вже гудуть різноманітними звістками про повномасштабне вторгнення, руйнації, загибелі, авіанальоти… Тогочасна я намагаюсь усвідомити це все, але виходить не надто. У шоковому стані просто починаю плакати. Усіма силами намагаюсь стримати сльози, заховати їх подалі від очей рідних (бо у них і своїх страхів назбиралося чимало), та не виходить.

Починаю ще дужче рюмсати, але через кілька секунд беру себе в руки... Той день пройшов як у маренні: не знаєш що, як, куди і для чого. Добряче пам’ятаю перший тиждень війни. Тиждень, що набув сірих барв: тривоги, перебування у підвалах, відсутність світла, кількадобові комендантські години, абсолютна тиша вночі. Тиждень, який змусив нас прийняти ці новини та цілковито їх усвідомити. Тиждень, який змінив українців кардинально: від «яка різниця» до «і один у полі воїн», від «боюся» до «борюся».

Після початку повномасштабної війни мені з мамою довелось виїхати за кордон. Основною причиною цього була моя мама-трішки-панікерка, котра вже третього березня взяла тривожні рюкзаки в руки і разом зі мною прибула на пішохідний кордон. Я абсолютно не розуміла, куди ми рухаємось, лиш знала, що скоро заговорю італійською.

Дорога наша до містечка Марано, що на околицях Неаполю, була нелегкою. По прибуттю в Польщу ми провели там одну ніч. Уже наступного дня ми вирушили на автостанцію, де наш автобус вдало вирішив запізнитись на кілька годин. Настрій після такого очікування був далеко не найкращий, особливо усвідомлюючи, що нам доведеться іще 36 годин їхати в тому автобусі, минаючи безліч країн. Коли ми нарешті приїхали, я була неймовірно щасливою.

Через кілька хвилин під’їхала біла автівка марки «Ніссан». Вона належала роботодавцю моєї бабусі, а отже приїхала за нами. Ми були дуже втомлені, тож я була на сьомому небі від щастя.

Ось нарешті, після цієї довготривалої подорожі, я сідаю в машину і їду до нового пречудового епізоду. Так я думала! Ні, насправді, на початках все було цілком непогано, аж поки я не почала відвідувати італійську школу й повноцінно не усвідомила своє становище. Хтось може подумати, що перебування в такій живописній країні, як Італія передбачає відвідування різноманітних пам’яток та культурного збагачення, але для мене, яка шукала своє місце під сонцем (тобто новий дім), це було не зовсім так.

Спочатку ми, дійсно, відвідували набережну, досліджували містечко, ходили на ринки, але згодом мені довелось обирати школу. Після початку навчання я мусила поєднувати італійську та українську школи. Найгірше було те, що мої нові однокласники весь час думали, наче я взагалі їх не розумію, хоч це було зовсім не так.

Великим недоліком були люди цієї країни, а тим паче мої однолітки, котрі зовсім не розуміли того горя, яке накрило нашу країну. Сотням, тисячам людей довелось покинути власні домівки, виїхавши в нові країни. Багатьом українцям довелося поринути в невідомість, вивчати чужі мову й культуру. Багато людей все ще сумували за своїм домом, але не могли повернутись.

Не могли, бо не було куди повертатись. Усе зруйновано, спалено, знівечено. Вони просто змушені побудувати нове життя за кордоном. Така наша реальність.

А я через шість місяців повернулася додому. У край, де найсмачніший борщ та вареники, найяскравіші зорі та найніжніше сонце. До своїх людей, які точно знають, що таке війна, як долати тривогу і смуток, які продовжують працювати і борються за Україну.