Потєх Єлизавета, учениця 9 класу КЗ «Харківський ліцей № 112 Харківської міської ради»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Бакай Людмила Сергіївна

Війна. Моя історія

Треба жити в цьому моменті, цієї миті, цінувати життя, бо кожна секунда може стати останньою. Саме цьому мене навчили ці довгі майже два роки. Кожен з нас мав свої плани на 24 лютого 2022 року. Можливо, хтось планував ввечері відвідати кафе зі смачною кавою, у когось могла бути важлива контрольна робота, а хтось взагалі вирішив прогуляти школу і насолодитися вільним часом.

Але це все враз обірвалося страшними новинами. У кожного ранок міг початися по-різному, але я впевнена, що всі відчували те саме, відчували страх, невідомість, біль.

Харків. 24 лютого 2022 рік. Десь о п’ятій ранку я почула, як батьки кажуть напівсонній мені неймовірно страшні та такі небажані слова: «Прокидайся… Почалася війна, треба збиратися». Я сіла на крісло і відчула тремтіння своїх рук, а потім і те, як паніка пройшлася моїм тілом та пройняла мене. Коли я вийшла з кімнати, то побачила маму за кухонним столом. Я вже точно і не пам’ятаю, що саме вона тоді робила, але я чітко змогла побачила її сльози, її хвилювання. Її охопила паніка.

Можливо, комусь може здатися незрозумілим, як я, яка і сама відчувала тривогу і паніку, могла заспокоїти людину з такими самими почуттями. Але мені вдалося це зробити. Принаймні я сподіваюся, що вдалося. Але вже за декілька годин ми почули гучні вибухи. Мені ще не були відомі ці гучні звуки. Саме тоді я більше не змогла тримати в собі свої емоції. З цього моменту і починається найважчий для мене період.

Десь до 4 березня ми перебували у Харкові. Було дуже важко не тільки емоційно. Кожен день нам доводилося бігати до підвалу по кілька разів. А багато хто з моїх знайомих та друзів і взагалі перебували там цілий день. Але найважче було вночі. Хотілося вже спати, всі були виснажені як фізично, так і морально. Та ми боялися заснути. Було неспокійно на душі.

Однієї ночі, коли ми вже лягали спати, а спали ми всі на одному великому розкладному дивані разом, ми почули неймовірний шум. Це був ворожий літак. Було таке відчуття, ніби пролітав він прямо над нами і дуже-дуже низько. У Харкові було чутно вибухи. І так відбувалося кожен день.

Коли ми нарешті вирішили залишили дім і поїхати з міста, то гадали, що ми їдемо не на довго. Саме в цей день випала неймовірна кількість снігу. На вулиці було так біло і сніжно, що навіть здавалося, що це все сон, що ніякої війни немає, що я зараз прокинуся і знову буду щасливою. Але цього і досі не відбулося.

Саме у іншому місті, у Кропивницькому, я відчула відносний спокій. Це відбулося вперше з самого початку повномасштабного вторгнення. Там життя відчувалося трохи інакшим. Та ми не змогли довго знаходитися далеко від дому, тому через три місяці вже повернулися назад у Харків.

З початком літа окупанти почали ще сильніше нищити Харків. Тоді кожної ночі в один і той самий час на нас пускали ракети, які долітали за лічені секунди. Їх було майже неможливо збити. Кожну ніч ми прокидалися від гучних вибухів і сподівалися, що нас омине, що ніхто не постраждає. Але вранці кожен раз жахалися від страшних новин.

Поруч з нашим домом не раз прилітала ворожа ракета, ми дуже виразно чули, як летять осколки. І так кожен день. А потім прийшла осінь. Почали вимикати світло. Дні стали похмурими, сірими, майже однаковими. Але життя продовжувалося, треба було йти далі.

Ми це пережили. Ми зрозуміли, що один лиш ранок може змінити все. І той найжахливіший день назавжди залишиться моїм страшним спогадом з дитинства. З дитинства, яке у мене вкрали, коли я повинна була прокидатися в безпеці, ходити в школу та насолоджуватися життям. Але я мушу спати вдома, поки хтось гине біля мене. Люди, цінуйте те, що маєте зараз та насолоджуйтеся кожною миттю цього життя.