Ми були змушені покинути рідний дім через постійні обстріли. Літаки скидали бомби на житлові квартали, працювала артилерія. Залишатися у місті ставало дедалі небезпечніше. Вода стала непридатною для використання, школи перестали працювати, а звичне життя фактично зникло.

У перший день війни ми були вдома. Я навіть встигла сходити на роботу, а потім ми поїхали до моїх батьків. Тоді ще було важко усвідомити, наскільки сильно зміниться наше життя.

Дитині на той момент було 11 років, тому вона вже добре розуміла, що відбувається. Приховувати від неї правду не було сенсу. Вона все бачила і чула сама, і їй було дуже страшно.

Найстрашнішим днем стало 7 березня 2022 року, коли місце, де ми перебували, зазнало особливо сильного бомбардування. Після цього я зрозуміла, що більше не можу ризикувати життям дитини. Ми виїхали, а чоловік залишився і пішов захищати нашу країну.

Страх залишається з нами й зараз. Коли стає особливо важко, ми намагаємося відволікатися - гуляємо біля моря, читаємо книжки, малюємо. Це допомагає хоча б ненадовго переключитися і заспокоїтися.

На щастя, з критичною нестачею найнеобхіднішого після виїзду ми не зіткнулися. Нам допомагало багато благодійних фондів, завдяки чому у складний період ми отримували необхідну підтримку.