Міщенко Віолетта

Комунальний заклад "Елітнянський ліцей Вільхівської сільської ради Харківського району Харківської області", 10-Б клас

Вчитель, який надихнув на написання есе: Ведмеденко Світлана Василівна

"Війна. Моя історія"

Вечір. Бабуся насмажила млинці. Їх запах линув по квартирі. Було спокійно і затишно. Як завжди, я малювала у своїй кімнаті. Коли малюю, то поринаю у процес і зовсім не стежу за часом. Години спливали швидко, ми повечеряли та полягали спати. Хто б міг подумати, що це буде наш останній мирний вечір...

Ранок. Жах. Розгубленість. Ми прокинулись від гуркоту. Перша думка — грім. Але за вікном жодного натяку на дощ. Інформації про те, що відбувається — нуль. Лише згодом ми дізналися, що почалась війна. Важко збагнути, що у XXI столітті у високорозвинутих країнах могла статися така безглузда війна. На душі смуток і страх. Через два дні повалили високовольтні опори. Дроти лежали на землі. Під час обстрілів одна з бомб влучила в газову трубу. Село залишилось без світла, газу та води. Було майже нестерпно. Щодня сподівалися, що скоро цьому прийде кінець.

Під час вибухів в нашому будинку побило всі вікна та винесло двері. Газу не було, тому й зігрітися було неможливо.Тоді від лютого холоду захворіла наша сусідка. Не

діждавшись допомоги, вона померла у своїй квартирі. Тиждень ми намагалися передати її родичам сумну звістку, але зв'язок був відсутній.

У той час моя мати почала думати, як зробити піч. Досвіду в цьому не було, але вдома була книга "Печі та каміни". Вона стала нам у пригоді. Принесли додому цеглу, замісили глину, почали мостити піч. Вона вийшла маленька. По інструкції їй треба було сохнути протягом декількох днів, але ми її так чекали, що коли закінчили роботу — відразу ж запалили. Вона парувала наче чайник. Одразу віддало теплом. Нарешті! Я зігрілася, ми зігрілися!

Тоді до нас почали заходити сусіди з інших будинків. Залишались, щоб зігрітися, чай попити. Нам приносили борошно, і бабуся випікала хліб на всіх. Спільне лихо людей зближало.

З кожним днем вибухи частішали й ставали гучнішими. Ще чітко пам'ятаю – гвинтокрил на верхній вулиці. А від нього падає величезна вогняна куля. І всі будинки на вулиці охоплює пожежа... Хіба можна пробачити дії тих людей, які спалили живцем кілька вулиць? Не знаю, ким потрібно бути, щоб відповісти на це питання "так".

Навесні 23 року я долучилася до волонтерського центру з в'язання маскувальних сіток, бо коли побачила жахіття війни, мені було соромно марнувати час на гойдалки чи велосипед. Я бачила, з якою вдячністю наші захисники приймають ці сітки. Так я проходила до штабу всі літні канікули.

Солдати рятували мене від загибелі. Тепер я вважаю своїм обов'язком якоюсь мірою рятувати їх. За ними – майбутнє нашої країни. Нашої мирної України.