Я одинока багатодітна мати. До 2022 жили у Бердянську, а потім вимушені були виїхати до Запоріжжя при нагоді, перший час у місто були закрито на виїзд та в’їзд. У Запоріжжі були до листопада, потім не змогли там залишитись через постійні обстріли. Їхали навмання і приїхали у Київ. Допомогли знайомі з орендою квартири. Зараз діти навчаються у школі та ходять у музичну. Вчителі кажуть, що діти зажаті. Під час тривог біжать до коридору і можуть там сидіти до ранку, навіть якщо тривога закінчиться.

Важко жити, не знаючи, що коїться у світі. Бачити озброєних людей в масках і з автоматами. Приходити в порожні крамниці. Бачити страх дітей.

Ми їли редиску 2 тижні. Медикаменти, аптеки зачинені були. Коли ми їхали з окупованого Бердянську у 2022 квітні, бачили багато страшного: розвалені села, поля згорівших авто, військові блокпости 16 штук, танки, а на них бійців у масках або окулярах. Великі автівки з трупами, у полях неможливо дихати, воняло трупами…