Рудь Наталя, вчитель Комунального закладу освіти "Навчально-виховний комплекс №131 "загальноосвітній навчальний заклад І ступеня - гімназія" Дніпровської міської ради
Війна. Моя історія
Звідки я? Хто я? Як я сьогодні? Такі питання задають сьогодні безліч тих, хто постраждав через кляту війну. Тим, хто її розпочав ніколи не буде спокути гріхів. Мій рідний край – шахтарський Донбас. На його півдні у 60-х роках ХХ століття виросло у степу невеличке містечко. Його народженню сприяло освоєння південнодонбаського вугільного басейну. Майже через десять років тут виростуть дві потужних шахти Південного Донбасу. Розпочнеться активний розвиток степного Вугледара. Наступного року моє місто святкувало б шістдесятиліття. Ключове слово – святкувало б…
Моє місто було незвичайне: не кожен міщанин може бачити з вікон своєї оселі жовті голівки соняшників, які рухалися за сонцем; не кожен може потрогати рукою остистий колос пшениці чи м’якенький ячмінний; помилуватися білою піною гречок; побачити на вулицях чорновіїх, ніби підфарбованих, чоловіків.
Моє місто унікальне. Майже всі знали один одного, у скрутну хвилину всі надавали допомогу, у святкові дні (особливим був День шахтаря) всі разом веселилися. Усе було добре, місто жило, розвивалося, розросталося, будувалося… Прийшов 2014 рік, брати, друзі стали ворогами, не могли розділити політичні погляди, та якось усе вляглося, утихомирилося. Як виявилося, лише приспало.
24 лютого 2022 – чорна дата в житті мого міста. Перший «приліт» - загибли люди, усіма знані, шановані. Смерть директора ІРЦ принесла смуток до когорти освітян. Потім тиша. Поступово починають організовувати евакуацію населення. Страшно дивитися в очі дітям, які розуміють більше тебе; ніхто не хоче виїжджати, чомусь подумки маєш надію, що все зміниться в одну мить, ворога відіб'ють і не доведеться кидатися в мандри.
Моя школа – найкраща в місті, якихось п’ять років тому відбулася її модернізація, маємо все нове, сучасне (переконалася, що навіть великі міста не мали такого обладнання). Учителі – це ті люди, які більше вболіватимуть не за власне майно, а за шкільне.
Отож усі ходимо на роботу, пакуємо проєктори з дошками, ноутбуки, принтери, документ-камери. Але ніхто не дає вказівки вивезти це майно… Так, майже через пів року якусь мізерію евакуюють, а левова частка згорить.
Усі свідомі громадяни змушені були евакуюватися: світла немає, газу-води теж. Край, який давав тепло та світло людям ( це гасло висіло перед під’їздом до Південнодонбаської №1), залишився без нічого. Та ні, залишився з вибухами, що наближалися з-під Волновахи, а згодом і з сусідньої Павлівки.
На жаль, ситуація не змінювалася. Страшно повірити, що це ХХІ століття, розвиток ІТ, цивілізації. І ось ми стали деревами, вирваними з корінням. Вирваними назавжди, бо місто знищене. Його захищають, боронять наші мужні, звитяжні воїни, але знищене воно до тла. Чи є в нього перспектива відновлення, це лише роздуми.
Отож, звідки – ми пам’ятаємо, ще не стали манкуртами. Хто ми – дерева з вирвані з корінням, які навряд чи приживуться в чужому краї, хоча доводиться, бо народ Донбасу працелюбний, відданий, добродушний. А от як ми? Краще не питайте… болюче питання… Кожен хоче додому, не може сприйняти дійсність, що ми залишились без нічого, нас примусово вигнали «освободители», які ніколи не матимуть прощення.
Одне питання у нас, переселенців з Донбасу, за що? Чому змушені маятися по чужих кутках, подорожувати не на екскурсію, а бродити дорогами свої країни, шукаючи прихистку.
Страшно сприймати реалії життя, особливо про смерть, яка забирає твоїх учнів-захисників, твоїх колег, які просто не витримують цього жахіття і відходять до потойбічного світу. Всюди чатує смерть, яку на нашу землю принесли, привели, покликали поганці-сусіди. Усі живуть вірою в перемогу, поверненням хоча б на попелище, але ДОДОМУ. Душі наші линуть туди, де народилися ми, наші діти, де були радощі й печалі, щастя й смуток, але все було ВДОМА, у рідних стінах, поруч з рідними та знайомими.
