Бєляєв Денис, учень 8 класу Комунального закладу "Уплатнівський ліцей Близнюківської селищної ради Лозівського району Харківської області"
Вчитель, що надихнув на написання есе - Чкиря Людмила Володимирівна
Чому бути українцем- це моя суперсила?
Бути українцем – це круто. Я пишаюся тим, що народився в Україні, що мешкаю в селі. Так, я зараз відчуваю суперсилу, бо я єдиний тепер чоловік у родині. Мені доводиться і дома допомагати, бо окрім городів, у нас ще й пічне отоплення, а а це чоловіча справа, і до бабусі їздити допомагати, бо їй ампутували ногу, а тато на фронті.
Моя суперсила – у турботі про рідних. Мій батько перебуває на військовій службі, і я ним дуже пишаюся. У перші місяці війни він пішов у тероборону села, оберігав наш сон, спокій, бо, погодьтеся , гупало так поряд, що страшнувато спочатку було.
Потім тато вирішив піти на фронт, але за станом здоров’я його не брали, але він надії не втрачав, два рази подавав заяву, і врешті взяли. Батько був у різних містах, селах, але саме пекло було в Бахмуті. Тато був один крок від смерті, у складі «93» бригади врятував не одну людину . А коли пішли в розвідку й поверталися, було темно, але в тата був мамин подарунок-пристрій із нічним баченням, це допомогло бійцям не заблукати, вони ледве не натрапили на базу москалів.
У тата було дві контузії, одна з яких урятувала його. Коли на них йшли орки, то поряд чи граната, чи міна зірвалася, уламки потрапили в ногу , тато втратив свідомість, і рашки подумали, що він мертвий. Потім був госпіталь, довге лікування. Зараз потрібна йому операція на суглобі.
Нині перебуває тато майже на кордоні з Росією (пару кілометрів) , він для мене супергерой, я його дуже люблю . А ще хотів розповісти і про маму, бо вона моя суперсила, вона надихає мене своєю відважністю, вмінням до всього. Крім своєї професії медсестри, вона займається волонтерством. Щоразу відвозить продукти , смаколики військовим.
Спершу до лінії фронту возила з дідусем не раз, а тепер із односельцем. Спочатку разом із іншими організували фонд допомоги військовим. Ходила на кухню допомагати в приготуванні, носила з дому кухонні предмети.
Наші мешканці щоразу готують смачні домашні гостинці, жителі нашого села допомагають із продуктами, а мама і тітка Галина це все відправляють, роблять фотозвіти, дописи про те, як виснажені військові радіють домашнім смаколикам і не втрачають віру в перемогу.
Я пітдримую маму, яка вирушає із дому у небезпечні місця і говорить: «Хто , як не ми». Я щоразу чекаю з нетерпінням тата і говорю, що ним пишаюся.
Допомагаємо селом, чим можемо, то бачки на буржуйки збирати, то малюнки передаємо разом із смаколиками. Ми чекаємо перемоги і повернення наших рідних із фронту. Слава Україні! Героям слава.
