Денис, учень, 8 класу, Уплатне, Харківська область

Чому бути українцем- це моя суперсила?

Бути українцем – це круто. Я пишаюся тим, що народився в Україні, що мешкаю в селі. Так, я зараз відчуваю суперсилу, бо я єдиний тепер чоловік у родині. Мені доводиться і дома допомагати, бо окрім городів, у нас ще й пічне отоплення, а а це чоловіча справа, і до бабусі їздити допомагати, бо їй ампутували ногу, а тато на фронті.

Моя суперсила – у турботі про рідних. Мій батько перебуває на військовій службі, і я ним дуже пишаюся. У перші місяці війни він пішов у тероборону села, оберігав наш сон, спокій, бо, погодьтеся, гупало так поряд, що страшнувато спочатку було.

Потім тато вирішив піти на фронт, але за станом здоров’я його не брали, але він надії не втрачав, два рази подавав заяву, і врешті взяли. Батько був у різних містах, селах, але саме пекло було в Бахмуті. Тато був один крок від смерті, у складі «93» бригади врятував не одну людину. А коли пішли в розвідку й поверталися, було темно, але в тата був мамин подарунок-пристрій із нічним баченням, це допомогло бійцям не заблукати, вони ледве не натрапили на базу москалів.

У тата було дві контузії, одна з яких урятувала його. Коли на них йшли орки, то поряд чи граната, чи міна зірвалася, уламки потрапили в ногу, тато втратив свідомість, і рашки подумали, що він мертвий. Потім був госпіталь, довге лікування. Зараз потрібна йому операція на суглобі.

Нині перебуває тато майже на кордоні з Росією (пару кілометрів), він для мене супергерой, я його дуже люблю. А ще хотів розповісти і про маму, бо вона моя суперсила, вона надихає мене своєю відважністю, вмінням до всього. Крім своєї професії медсестри, вона займається волонтерством. Щоразу відвозить продукти, смаколики військовим.

Спершу до лінії фронту возила з дідусем не раз, а тепер із односельцем. Спочатку разом із іншими організували фонд допомоги військовим. Ходила на кухню допомагати в приготуванні, носила з дому кухонні предмети.

Наші мешканці щоразу готують смачні домашні гостинці, жителі нашого села допомагають із продуктами, а мама і тітка Галина це все відправляють, роблять фотозвіти, дописи про те, як виснажені військові радіють домашнім смаколикам і не втрачають віру в перемогу.

Я пітдримую маму, яка вирушає із дому у небезпечні місця і говорить: «Хто, як не ми». Я щоразу чекаю з нетерпінням тата і говорю, що ним пишаюся.

Допомагаємо селом, чим можемо, то бачки на буржуйки збирати, то малюнки передаємо разом із смаколиками. Ми чекаємо перемоги і повернення наших рідних із фронту. Слава Україні! Героям слава.