Нестеренко Варвара, учениця 8 класу Славутицького ліцею Славутицької міської ради Вишгородського району Київської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Гавриш Тетяна Миколаївна

Війна. Моя історія

Я мріяла поїхати за кордон, побувати в інших країнах. Жила у своїх мріях. Але не судилося... Того ранку мама чомусь довго не будила. Хоча ми нарешті почали ходити до школи після тривалого карантину. Я ніжилася в ліжечку, снилося, ніби теплий вітерець гладить моє тіло. Я чула, що тато кудись дуже рано пішов. Але не звернула на це уваги, бо таке траплялося часто. Тут почулося тихеньке схлипування, то плакала мама. І не вітерець мене гладив, а мамина рука: якось дуже ніжно та заспокійливо. На душі стало важко.

Я прокинулася й поринула не в приємний, а страшний, жорстокий сон: почалася війна. Відтоді моє життя розділилося на до та після. Моя мама сиділа на кухні із червоними від сліз очима. Всі дзвонили, щось говорили, а матуся просто сиділа.

Мені стало ще страшніше від цього: бо моя мама, яка завжди знає, що робити, як зарадити неприємностям, завжди заспокоїть, вона для нас усіх, ніби “рятувальна ниточка”, яка поруч. А тут і вона не знала, що робити. Ми не могли повірити, що війна прийшла в наш дім, нашу країну.

Із того часу ми не бачилися з татом 4 місяці: він військовий, тому їх відправили на оборону Києва. Я з мамою та братиком жили в наших друзів, бо дуже боялися залишатися на 5 поверсі в нашій квартирі. За той час я зрозуміла цінність дружби, те, що найрідніших та найдорожчих людей, ніж мама, тато та брат, у мене нема й ніколи не буде.

Було ще дуже холодно: і на вулиці, і в душі.  У нас не було їжі та електроенергії. Готували їсти на вогнищі у дворі. Небо було вкрите слідами від бомбардувальників, звуки вибухів наближалися, бо ворог хотів за будь-яку ціну взяти нескорений Чернігів. Ми  трималися з усіх сил. Мама намагалася нас підтримати, хоча я чула вночі, як вона  плакала.

А вранці йшла на декілька годин, щоб вистояти чергу та купити молока чи хліба без дріжджів. Але який смачний був той хліб, як ми його ділили на частини та відкладали на завтра! Тоді я зрозуміла слова моєї прабабусі Марусі, яка пережила Другу світову війну: “Діточки, головне, що не було війни”, або “Не викидайте хліб, бо він - святий!”

Думалося, яка війна? Адже ми - сучасні, прогресивні люди, а на вулиці - вік технологій. А без хліба можна легко прожити. А, як з’ясувалося, не так-то й легко. Дуже переживала за тата. Останнім часом ми не часто з ним спілкувалися , трохи віддалилися. Дуже шкодувала, що не говорила про те, як сильно я його люблю, що він - найкращий татко на Землі, як мені пощастило, що саме вони, мої батьки , обрали мене своєю дитиною.

Невже , щоб зрозуміти це, мені потрібна була війна? Ні! Звичайно, ні! А ще я зрозуміла, що мама любить мене та братика однаково дуже сильно.

Адже часто ревнувала батьків до малого, вважала несправедливістю, що маю все з ним ділити. Тепер готова поділитися усім, що в мене є, і не тільки з братом. Як мені хотілося захистити його! Пригортала Іванка до себе, і він засинав, сопів собі тихенько, ставало тепліше на душі. Зараз ми живемо у своєму місті, у своїй квартирі, ходимо в садочок, до школи та на роботу - це вже щастя.

Єдине, що тато рідко буває вдома, ми за ним дуже сумуємо. Сподіваюся, що скоро тато, кожен військовий, той, хто змушений був виїхати, зможуть повернутися додому. Повертайтеся живими та здоровими!

Я все-таки мрію про море та подорожі. Хоча, життя показало, що це не найголовніше в нашому житті. А найголовніше - це мир, перемога в цій страшній війні. Важливі - люди, кожен із нас. Хочу, щоб кожен українець міг щиро радіти, вчитися, просто бути вдома, мріяти. Мрійте! Мрії здійснюються!