Охріменко Кіра, 9 клас
Карлівський ліцей імені Ніни Герасименко
Вчитель, що надихнув на написання есе: Стовбун Світлана Володимирівна

Війна. Моя історія

Буду молитись і вірити.

Пам’ятаю той страшний ранок двадцять четвертого лютого минулого року. Прокинулась о шостій годині від дзвінка маминого телефону. Моя старша сестричка Ярослава тремтячим голосом повідомила страшну звістку: «Київ бомблять!!!». Ніколи не забуду зляканих маминих очей у цю мить і її тривожних слів: «Донечко, почалась війна...». Ми швидко увімкнули телевізор, де з екрана лунали тривожні новини про страшні вибухи в різних куточках нашої країни. До свідомості не доходило, що це може бути з нами, у наш час, у XXI столітті. Україні довелося пережити не одну війну, пройти довжелезний історичний шлях до своєї незалежності. І от зараз, у ІІІ тисячолітті, на плечі мого народу звалилося це лихо.

Із гіркотою та болем згадую перші місяці війни, коли не знала, де подітися від сигналів тривоги, що терзали душу, від розпачу в години блекаутів, коли навколо темрява, страх і холод. І не знаєш, чого очікувати, і телефони мовчать, бо немає зв’язку. А ти нервуєш, як там твої рідні, як у селі мої старенькі самотні бабусі, як сестра в Києві, як мама, яка допізна на роботі... Щоразу лягала спати й молилася Богу, щоб усе скінчилося скоріше. Повномасштабне вторгнення застало всіх нас зненацька. А ще дуже щемно було, коли йшли переповнені евакуаційні потяги, коли на вокзал прибували перші вагони з пораненими, коли у моє місто заїжджали переповнені автобуси з біженцями. Ішли вони цілими колонами, люди їхали й не знали, чи повернуться у свої домівки.

Останні два роки навчання дуже непрості. Постійні відключення світла, повітряні тривоги, невтішні новини. При таких умовах складно отримувати знання. Але розумію – це мій обов’язок, мій фронт. Хоч ми і ходимо до школи, та навчання бентежне, бо сигнали тривоги раз по раз пронизують усе тіло, від сирен холоне кров… Уявляю, що в цю мить десь лунають вибухи, ворожа куля чи уламок ракети забирає чиєсь життя… Війна руйнує всі плани. Хочеться миру та злагоди в нашій Україні, хочеться спокою і звичайного людського щастя. Тож усім серцем бажаю здоров’я захисникам та захисницям. «Лиш боротись – значить жить!» – як казав Іван Франко.

Ця війна постукала майже в кожну родину, майже кожна сім’я провела на фронт чи сина, чи брата, чи батька, чи дідуся, а слідом пішли і доньки, і матері. І мій двоюрідний брат Станіслав узяв зброю до рук. Він – солдат штурмового парашутно-десантного батальйону. З побратимами мужньо відстоював нашу землю та право жити у вільній, незалежній Україні. На жаль, в одному з боїв на Харківщині Стас був тяжко поранений. Зараз хлопець проходить лікування у військовому госпіталі та очікує свою чергу на протезування. У мене серце кров’ю обливається, коли бачу брата в інвалідному візку, адже юнакові тільки двадцять п’ять років.

Молимось і віримо, що Перемога буде якнайшвидше. Наші ж вороги відповідатимуть за все, що накоїли. Не буде їм прощення й від усіх наступних поколінь. Де знайти слова втіхи для матері, у якої вбили єдиного сина? Як пробачити розстріляну орками машину, яку ще й переїхали танком, а в ній були мирні люди? А стерті з лиця землі села, а зруйновані Бучу, Харків, Херсон?.. Вічна пам'ять усім загиблим. А ми будемо жити, тому що ми, українці, такий народ. Ми не зійдемо з обраного шляху!

А ще, знаєте, нещодавно на дах нашого будинку сів лелека. А я ходжу і наказую йому: «Лелеко-лелеко, принеси нам мир!» Я завжди промовляю заповітні бажання, коли бачу цього птаха. Лелека довго сидів, а потім кудись подівся. Та я вірю, він ще повернеться з гарною звісткою. Будемо жити й чекати наших воїнів з перемогою. Тільки так! Тому що ми – сильна нація.