На окупованій Луганщині розпочали нову хвилю «націоналізації» житла українців, а фактично – його конфіскацію. Підконтрольні Росії адміністрації чітко визначили категорію житла, яку вони додають до, як вони його назвали, «маневреного житловому фонду» – помешкання, чиї господарі виїхали ще у 2014-му. Та насправді нерідко в цей перелік потрапляють просто квартири з гарним ремонтом. Не рятують власників навіть документи, які були видані тим самим угрупованням «ЛНР». А от для деяких місцевих – це можливість заробити: повідомити адресу порожньої квартири й отримати бонус від окупантів.

На окупованій Луганщині ухвалили «закон», аби надати видимість легальності конфіскації житла. Квартири у луганчан і донеччан підконтрольна Кремлю влада відбирала давно, однак періодично під це вона підводить нову й нову так звану законодавчу базу. Під прикриттям «документу» російські керівники вже почали передавати до «державної власності» квартири, власники яких виїхали з окупованої території регіону у 2014 році. Відповідно до «закону», визначають таку нерухомість за несплаченими комунальними послугами. Якщо майно потрапляє до переліку, зупинити конфіскацію – принаймні, так стверджують окупанти – можливо. Власник житла має протягом 30 днів підтвердити свої права, для чого потрібно з’явитися в окупаційних структурах – з паспортом громадянина РФ. Очевидно, що люди, котрим загрожує в окупації переслідування, або ж ті, хто паспорт від окупантів не брав, на це піти не можуть, тож можливість виглядає цілковитою фікцією.

Донбас Реалії (проєкт Радіо Свобода) поспілкувався з Мариною, чию квартиру «віджали» на окупованій Луганщині за новими вимогами російських ставлеників

У 2013-му році ми купили трикімнатну квартиру – в центрі Луганська. Зробили дизайнерський ремонт, замовили нові меблі, техніку і заїхали напередодні новорічних свят. Як у казці, з нового року – у нове життя. Нове життя почалося, але не те, яке ми хотіли.

Ми жили в центрі, тож відчули усі «прелести «русской весны»: мітинги, захоплення адмінбудівель, патрулі, які мали начебто захищати від «Правого сектора». Усе відбувалося недалеко від нас, тому ми виїхали ще в червні 2014, – після того, як російські загарбники захопили всі військові частини та прикордонників на Мирному.

Як і всі переселенці, ми сподівалися, що за кілька місяців будемо вдома. Тому навіть не намагалися обживатися на новому місці. Але минув місяць, другий, рік. За цей час нам неодноразово телефонували сусіди, що квартирою «цікавляться». Мій чоловік пропонував – або здати в оренду квартиру, або продати. Бо стало зрозуміло, що додому ми потрапимо нескоро, а якщо там нікого не буде, то з часом житло націоналізують.

В оренду віддавати – не могла. Бо квартиру ми робили під себе. І від розуміння, що там хтось буде жити інший, ставало погано. Продавати – також. Тоді б це було особисте визнання, що ми програли – в Луганськ наша родина не повертається. Я не була готова до цього.

Ми знайшли кращий варіант – передавали гроші сусідам, які сплачували комунальні за нашу квартиру. Так складалося враження, що хтось там живе, і було менше бажаючих на чудову житлову площу в центрі міста. Насправді схема виявилася робочою. Щоразу, коли приходили з документами на «перевірку квартири», то сусіди казали: «Господарі були. Все оплатили. Поїхали далі на заробітки в Москву». У місцевих «чінуш» заробітки в Москві – це був особистий «плюс». Тому нас не чіпали.

Але з 2020 року почалися проблеми. Спочатку через коронавірус, бо виїзд і в’їзд з окупованих територій був небажаний, і ми не могли передати гроші нашим знайомим. Далі – повномасштабне вторгнення.

Так та територія стала зовсім ізольована для нас – гроші не передати, зв’язок тільки через інтернет, і то не завжди. Останні виплати ми провели у 2021 році. Ще два роки квартира простояла, а в лютому 2024-го нам зателефонували сусіди, що квартиру «опечатали». Мовляв, у нас є місяць, щоб приїхати в конкретні структури й довести, що ми – господарі квартири.

Головний «сюр» в тому, що сім років ми оплачували те, чим взагалі не користувались. У нас не було змін в лічильниках: ні за світло, ні за воду, ні за газ. Але ми платили – для видимості. Тепер же виявилося, що у нас шалені заборгованості перед окупаційною адміністрацією, і квартиру збираються «націоналізувати».

За їхнім цим «законом», вони вносять квартиру до «маневреного житлового фонду», якщо за комунальні послуги не сплачували рік. Рік рахують з того моменту, як виявили це житлове приміщення. Тоді воно вважається безгосподарним майном.

Те, що деякі люди, які живуть в окупованому Луганську, не в змозі сплачувати комунальні роками, байдуже. У них квартири не забирають, не виселяють - і все нормально. Головне – ось є порожня квартира в центрі міста.

Як кажуть окупанти, вихід є. Треба приїхати в місто – проплатити заборгованість, довести, що це наша квартира. Але яка адекватна людина буде це зараз робити? У нас війна з Росією. Щоб доїхати в окупацію, треба їхати через Білорусь та Росію. Я знаю, що є люди, хто в змозі так подорожувати, але, можливо, у них є свої якісь домовленості з представниками окупаційної адміністрації, може, комусь за це платять. У нас там «своїх» немає. Для нас це небезпечно.

Квартира офіційно зареєстрована на чоловіка. Їхати треба йому. Щоб його там забрали воювати або кинули на «підвал», як вони часто роблять з проукраїнськими людьми?

Найгірше в усьому, що тут (на вільній території України – ред.) ми – переселенці. І іноді такі відчуття: ми винні, що за 10 років не змогли нічого собі нового купити й нормально жити. А там у нас тепер теж не буде квартири, бо та окупаційна влада вважає нас зрадниками, адже ми вибрали Україну.

Copyright (c)2022 RFE/RL, Inc. Used with the permission of Radio Free Europe/Radio Liberty, 1201 Connecticut Ave NW, Ste 400, Washington DC 20036.