Я з Донецької області, з міста Краматорськ. Пенсіонерка. Мала доньку, але вона померла від пухлини мозку. У мене є дві внучки. Молодша навчалася у Маріуполі, а тепер – у Кропивницькому. Також є син. Ростила дітей сама. У радянські часи під час відпустки їздила на заробітки у Ростовську область збирати яблука, щоб хоч трохи легше було матеріально.

24 лютого 2022 року я була  у Краматорську з онучкою. Дім наш стоїть неподалік від аеродрому. Перед початком війни у мене було погане передчуття. Десь о 4:30 ранку як бахнуло – я злякалась і водночас зрозуміла, що почалася війна. Я схопила сумку, все у неї швидко закинула. Зустріли сусідів і разом з ними й онучкою побігли в укриття. Нам приносили туди їжу, воду. Одного разу онучка вийшла з підвалу і побачила як летить ракета. Потім приїхав родич зятя і вивіз її з міста, а я залишилась.

Все це дуже тяжко. Як не важко було жити до війни, а все одно було краще.

У 2014 році нас теж безперервно бомбили. Я тоді три місяці не виходила з підвалу. Весь цей час не платили пенсію. Потім заплатили за всі три місяці. Всі мої близькі виїхали, а я сказала, що зі своєї рідної землі нікуди не поїду. Добре, що пенсію платять і видають гуманітарну допомогу. Я дуже вдячна за це. Виїжджати я нікуди не хочу. У мене тут дочка похована, батьки.

Дуже хочеться миру, щоб ця війна швидше закінчилась. Дуже шкода онуків. Молюсь за своїх близьких, за місто Краматорськ, за Україну. І хлопцям із ЗСУ кажу, що надія тільки на них.