Для мене війна на Донбасі почалась у 2014 році. Але взагалі це почалося відтоді, коли почалися всі ці виборні компанії проти нашого українського народу, у 2008 році. Тоді на Донбасі почали принижувати тих, хто розмовляв українською. Хоча я завжди розмовляла не українською мовою, бо у нас тут суржик.

Я філолог, за фахом вчитель російської мови та літератури. Але я завжди любила свою мову, свій край, свою батьківщину. Дуже добре знаю історію своєї родини. Я завжди почувала себе щирою українкою, коріння якої йде від запорізьких козаків. 

Я працювала вчителем 39 років, але так сталося, що я мала доглядати своїх хворих батьків, що було несумісне із вчителюванням. Тому я пішла на пенсію за вислугою років. 

Мені подобається подорожувати, тому я дуже часто подорожую Україною – була і на Закарпатті, і на Прикарпатті, і у Києві. Вважаю, що саме 2014 рік став найвищою точкою конфлікту, який розпочався у 2008 році.  

Війна – це страхіття для простого люду, бо вони більш вразливі, чують цей гуркіт гармат щоденно і щоночі. Хоча й кажуть, що людина до усього звикає,  але до цього страху звикнути неможливо.

Я пам’ятаю 10 липня 2014 року: коли зайшла танкова частина українських військ, то це така радість була для мене і тих, хто живе на моїй вулиці, коли хлопці їхали з нашими українськими прапорами. Ми відразу відчули звільнення, захист. 

У квітні 2014 року я спостерігала, як починалися всі ці події, як тут готувалися до «референдуму». Як хлопці, які відбували покарання, а до того погано вчилися у школі, об’єднувалися у так звані бригади. Я вчителем працювала, тому всіх їх знаю. По вулиці Молодіжній, де жила моя мама, у ресторані у них було щось на кшталт штабу. 

Ці хлопці, «елементи», як я їх називаю, ходили з карабінами, збиралися там, навіть тренувалися на територій селища Доломітчик. Я звернулася до їхнього політичного керівника, щоб вони перенесли свій штаб десь за межі нашого міста. Зверталась я і до виконуючої обов’язки голови нашого міста. Вона звернула увагу на наше прохання, навіть підписи збирала від людей, які жили у тому домі. Потім цей штаб перенесли на вулицю Зарічну, де колись була початкова четверта школа. 

Потім влітку вибухи були на території Доломітського комбінату.

Ми сиділи у погребі з мамою і сусідом Сашком, моїм колишнім учнем, який приходив до нас, бо нам було страшно. Він читав молитви, а ми його підтримували.         

Стріляти «гради». На даху Сашка був нерозірваний снаряд; такий же нерозірваний снаряд був і за дві хати від мене. Коли зайшла українська армія, то всі ці снаряди розмінували.

Найбільше запам’яталося, що моя домашня птиця – індики і кури – перед обстрілами замовкали. Одного разу пізно до мене постукали у двері. Собака моя поводилась дуже агресивно, я її тримала. Було страшно,  але довелось відкрити, бо у мене була вдома старенька мати.

Люди, що прийшли, були у балаклавах, але я декого з них упізнала - це були мої колишні учні. Не хочу озвучувати їхні прізвища, бо вірю, що вони покаялися. Вони сказали, що знають, що у мене є машина (старенькі «Жигулі») і попросили її. Але мій чоловік на той час виїхав на ній у відрядження.

Не знаю, що мене врятувало – можливо, собака, можливо те, що я вчителювала. Тому що один з них, не тутешній, сказав російською мовою: «Да что с ней разговаривать, пулю собаке, вторую – ей». Я досі пам’ятаю голос хлопця, мого колишнього учня, який сказав: «Та пішли, хлопці, мабуть, точно машини немає, не будемо гаяти час».

Коли я зайшла, то не могла стояти на ногах, руки затерпли, бо я тримала собаку за ошийник. Вона могла би на них кинутись, і вони би її пристрелили, а мені її дуже шкода. Оцей переляк – найбільше негативне враження від війни. Моя мати не змогла це пережити, вона впала в депресію, з якої не вийшла до своєї смерті у 2017 році. 

Я завжди була принциповою людиною, намагалася завжди бути чесною, допомагати людям. І зараз намагаюсь такою ж лишатися. Зламати мене війна не змогла. Жінки мають бути внутрішньо сильними, тому що вони насамперед матері. Крім того, я навчилася бути більш терплячою. Ставлення до людей стало не таке критичне, як раніш було. Стало менше безкомпромісності.